Віршована казка
– Ти знаєш що, – сказав байбак Дружкові-ховрашкові. – Чого нам треба жити так – В степах, а не в діброві?
Десь, кажуть, є ліси й гаї, Приносять прохолоду, А я і родичі мої
Не бачили їх зроду.
Ми звикли кублитись в норі, З травинок роси пити, На лапах сівши на горі,
На цілий степ свистіти.
Всі кажуть: “Ой, ці байбаки! Порода в них ледача”. А я от зовсім не такий
У мене інша вдача.
Хоча в байбачіи ріс сім’ї, Та маю в серці мрію, Що, може, ці ліси й гаї
Побачити зумію.
Які там трави та квітки,
Зелені, а чи сірі?
Я в торбу взяв харчів для нас І ще роси в баклажку. Коли в дорогу є запас, Іти не буде важко.
Десь тут струмочок є один Ходім його шукати! Змайструєм пліт з очерет
Поїдем мандрувати.
– Ну, добре, – писнув ховрашок, Хоч, звісно, зараз спека, Ходім шукати твій струмок,
Коли це недалеко.
2 Ходить вітер ген в ярузі, Гріє сонце білий світ. Навпростець мандрують друзі,
Витирають з носа піт.
От так спека! Ну і спека! Пил кружляє по степах. – Ще далеко?
Ще далеко? – В байбака пита ховрах.
Випив він роси баклажку, З’їв із торби
Тільки й стогне ідучи.
Враз байбак примружив очі, Аж на хвостик сів на мить, Та як скрикне: – Ой, мигоче!
Щось на обрії блищить!
Це і є, звичайно, річка. Наша річка степова. Подивися – он травичка,
А навколо дерева!
Зараз ми плотом поїдем. – І вперед помчав бігцем, А ховрах подибав слідом З невдоволеним лицем.
І давай бурчать на друга: – Ех ти, горе-мандрівник! Полину блищить там смуга, А струмок твій зовсім зник!
Взагалі, потрібно дуже Стільки бігать за струмком… Ні, сиди вже дома, друже,
Як родився байбаком.
Ну, а я піду на ниву: Я в цю пору їсти звик! Прощавай!
Живи щасливо! – Писнув двічі та й утік.
А байбак спинивсь в ярузі, Стиснув лапки у журбі. – Отакі бувають друзі! – Сумно мовив сам собі. –
Та хоч я стомивсь до краю І не чую ніг давно, Свій струмок я відшукаю, Попливу ним все одно.
3 Чого це в долині Простягнена стрічка? І зовсім не стрічка це, друзі,
А річка.
Хлюпоче й біжить Все вперед та вперед. Над нею в долині
Шумить очерет.
Маленька це річка І сили не має. Та всіх, кого стріне, Вона напуває.
І землю навколишню Поїть суху, І верби, й траву На своєму шляху.
Пливе по тій річці Байбак-мандрівник, Хоч плавати досі
Нітрохи не звик.
Сидить на стеблині він, На комишині, І пирхає, й їде, Немов на машині.
Ще й лапками воду Помалу гребе, А сам потихесеньку Хвалить себе:
– Казали, що вдачу Я маю ледачу, А от у мандрівці,
Що схочу – побачу.
Неси ж мене, хвиле, Далеко неси У темну діброву,
В зелені ліси!
Аж навіть дві тіточки Перепелички Почули цю пісню,
Прибігли до річки.
– Піть, піть, ви скажіть нам: Це правда чи казка? Байбак – і мандрує!
Дивіться, будь ласка!
Тут качка з’явилась Зеленобока. Шубовснула в воду, Примружила око
І крикнула раптом: – Ну як вам не сором! Чого ви дурниці Співаєте хором?
Байбак ваш мандрує Собі лиш на горе. Несе його хвиля
Простісінько в море.
Як хочеш, байбаче, Побачить ліси, Проси не струмочок,
Мене попроси.
Байбак здивувався, Впустив комишину І злякано крикнув: – Рятуйте, бо гину!
Та качка Його підхопила з води. – З такими плавцями
Доскочиш біди!
Без мене, я бачу, Ти б зовсім пропав. – І зразу ж помчала, Немов пароплав.
4 По діброві рано-зранку Рознесла сорока вість, Що притупав на світанку Надзвичайно дивний гіст
Він із торбою на спині Сам кошлатий, як ведмідт, Їжака в кущах зустріне, З переляку аж свистить
То під кущиком приляже, То з листочків п’є росу “Наберу гостинців, – каже, Та й додому віднесу”.
Стурбувався дятел в листі: – Як це сам блукає гість? У мурашник може влізти Чи грибок отруйний з’їсть.
З гілки білка підхопила: – Сором так вітать гостей! Я б сама його водила, Якби хто глядів дітей.
Збіглись звірі і звірята. З хащі заєць виткнув ніс. – Нас не треба умовляти!
Ми покажем гостю ліс.
І пішли за байбаком, Хто ізбоку, хто слідком. – Ви, будь ласка, подивіться Ось берізки, ось дуби.
А ось тут ростуть суниці, А он там у нас гриби. В лісі дибає байбак,
Не надивиться ніяк.
Обходив усі кутки – І галявини, й ярки. Заглядав і вглиб діброви, Де живуть сердиті сови.
І з колючим їжаком Зустрічався під дубком. Чув, як горлиця туркоче,
Мов от-от заплакать хоче.
І весь час птахи та звірі З ним були привітні й щирі.
Навіть мовила лисиця: – Гостя їсти не годиться!
А борсук – сердитий дід, Завжди злий на цілий світ, Раптом гостю буркнув з ями: – Чи не родичі ми з вами?
Так прожив байбак два тижні, Бачив речі дивовижні, Та й сказав собі самому: – Чи не час мені додому?
Тут всі звірі поодинці Принесли йому гостинці. Білка – жолудь, дятел – шишку,
А сова – маленьку мишку.
Гарно склали все в торбину, Проводили на стежину І сказали: – йди здоров! Приїжджай у гості знов!