I. Правдоборча постать Дмитра Павличка (разом з Ліною Костенко та поколінням “шістдесятників” відстоює право поезії бути найвищим авторитетом української літератури, визначає шляхи розвитку української поезії).
II. Правда поетичного слова.
1. Перша збірка “Любов і ненависть” (1955) (літературне визначення поета, висока оцінка Андрія Малишка: “В поезії Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний голос прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолистими, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне
2. Вболівання за долю рідної мови (“Ти зрікся мови рідної”: якщо ти зрікся рідної мови, то не буде в тебе ні роду, ні народу; якщо гине мова народу, той народ приречений на загибель).
3. Відверта правда про розпач і тривогу народу (збірка “Правда кличе” (1958) закликає народ не падати ні перед ким навколішки).
4. Застережне ставлення до зміни влади (“Коли помер кривавий Торквемада” – зі смертю тирана тоталітаризм не зникає).
5. Викривання сталінських катівень (“Камінний чоловік” (1962)).
III. Д. Павличко – голос громадянської совісті (який викриває духовну безликість і жорстокість своєї епохи).
(2 votes, average: 4.50 out of 5)