Поєднання в жанрі танки картин реального буття та особистих асоціацій поета (вірші Ісікави Такубоку)

Японський поет кінця XІX-початку XX ст. Ісікава Такубоку.

Я відкриваю цю маленьку збірочку навмання. Я нічого не шукаю спеціально – просто читаю кілька коротеньких віршів і чимраз замислююсь: як можна так написати? Цей жанр японської поезії зветься танка. У вірші всього п’ять рядків, нема та не може бути докладної розповіді, але поет зміг сказати так багато, що більше нічого додати, та й не треба:

На песчаном белом берегу

Островка

В Восточном океане

Я, не отирая влажных глаз,

С маленьким играю крабом.

Скільки суму й

самотності людини, яка мовби загубилася у безмежному просторі життя! Як маленька піщинка на цьому березі, де можна не ховати сліз, бо все одно їх ніхто не помітить. Просто, щоб врятуватися від сумних думок, не впасти у розпач, поет грає з крабом, і ці машинальні, повільні рухи хоч як-то заспокоюють, дають змогу жити навіть серед цього суму й беззахисності:

О, как печален ты,

Безжизненный песок!

Едва сожму тебя в руке,

Шурша чуть слышно,

Сыплешься меж пальцев.

Реальне буття, буденний епізод, звичайні машинальні рухи людини на пляжі; але чому ж в уяві – великий пішаний годинник, де незалежно від тебе

спливають хвилини, години часу…

Є у Ісікави Такубоку два дуже сумні філософічні вірші про вічний біль людського буття, коли, незважаючи на незворотність подій, чуєш вічну провину людини перед близькими саме тому, що вже нічого не можеш виправити:

Я в шутку

Мать на плечи посадил.

Но так была она легка,

Что я не мог без слез

И трех шагов пройти!

Мабуть, зразу й не помітиш це “без слез”, а скільки стоїть за двома словами!

Отец мой

Легко загорался гневом.

Теперь давно не сердится он.

Я думаю:

“Хоть бы он рассердился…”

Осінні картини переплітаються із сумним настроєм, змішуючись між собою. Сумний настрій викликають асоціації осіннього дня або ночі, де сльози перетворились на дрібний осінній дощ:

Лунный свет

И моя тоска

Переполнили небо и землю,

Обратились

В осеннюю ночь.

Грустные звуки ночные

Скупо падают в тишине. Я одиноко брожу,

Словно их подбираю Один за другим с земли.

Мабуть, не треба й пояснювати ці рядки – навряд зробиш це краше, ніж написав поет. Це як витончені японські ікебани, як їхні малюнки тонким пензликом, як композиції з каміння у повній тиші. Всі бачать витвір людини, і кожен бере участь у співтворчості, тому що бачить щось своє, додає своє сприймання, свій настрій, своє я.

Це та мить, коли людина відчуває єдність з природою, чує її голоси – особливо, коли вони лунають в унісон з голосом її душі:

Как будто положили в изголовье

Жемчужину печали,

Сквозящую прозрачной синевой…

Всю ночь до самого утра

Я слушаю, как стонут сосны.

Здається, що можна висловити у п’яти рядках танки? Здається, що можна додати до тих образів? Хіба ж треба хоч слово додавати!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Поєднання в жанрі танки картин реального буття та особистих асоціацій поета (вірші Ісікави Такубоку)