Поряд із численними творами полемічної літератури починає зароджуватися віршована література і драматургія. Спроби застосувати до української мови метричну систему віршування, побудовану на чергуванні коротких і довгих складів слова (за античними зразками), виявилися невдалими, тому віршування починається під впливом усної народної творчості, вірші пишуться нерівноскладові, і від прози відрізняються лише заримованими закінченнями окремих рядків. Найдавнішими з таких творів вважають вірші Герасима Смотрицького, прикладені до “Острозької
На розвиток віршування, безперечно, вплинули братські школи, одним із обов’язкових предметів у яких була піїтика, тобто теорія і практика віршування. Учні братських шкіл писали так звані похвальні вірші, тобто вірші, присвячені релігійним святам або видатним особам. З часом віршування вийшло за межі шкіл, і тематика творів розширилася в історію та соціальну дійсність. Існує багато творів, присвячених Визвольній війні 1648-1654 рр., твори проти кріпацтва.
Великою популярністю у той час користувалися сатиричні вірші про духовенство та владу. До нашого часу дійшла лише невелика частина таких
Уся їхня творчість мала гумористичний характер, і різдвяні та великодні вірші були зовсім не про божественні події, а про те, як люди “вминають ковбаси” та “пиво, меди, горілку” п’ють. Саме завдяки творчості “мандрівних дяків” виникла бурлескна традиція в українській літературі. На грунті бурлескної, гумористичної літератури виникають сатиричні вірші, спрямовані проти феодальної сваволі, духовенства, чиновників. Ще одним витком у розвитку української віршованої літератури стала поява романсів. Поряд з нерівноскладовою системою віршування виникає рівноскладова силабічна система (“силаба” – від лат. “склад”).
Найбільш відомими поетами цього періоду були Климентій Зинов’їв, Іван Некращевич, Касіян Сакович, Лазар Баранович, Си-меон Полоцький, Семен Климовський та інші. Перші драми XVII століття з’являються у школах, їх авторами були викладачі, а виконавцями – студенти. Тематика таких драм була історичною або соціальною. Наприклад, драма “Володимир” Феофана Прокоповича, “Милість Божа” невідомого автора, “Воскресіння мертвих” Георгія Кониського.
У драмі “Володимир” розповідається про життя й. діяльність князя Володимира Великого, у “Милості Божій” прославляється Богдан Хмельницький, а у “Воскресінні мертвих” звучать соціальні мотиви – загарбання козацькою старшиною селянських земель та насильство чиновників. До шкільних драм, як правило, додавалися інтермедії, або інтерлюдії (від лат. іпtег – між, medius – середина, ludus – гра) – гумористичні сценки побутового характеру, які як невеличкі вистави показували між діями основної драми або в антракті. Сюжетну основу інтермедій складав фольклор (народні жарти, анекдоти, побутові ситуації), а їх завдання вбачали у розважанні напруженого і стомленого глядача. Але цікаві, веселі, злободенні інтермедії цікавили глядача набагато більше, ніж “серйозні” драми.
Велику роль у розвитку драматургії відіграла також, творчість “мандрівних дяків”. Під час різдвяних свят вони створювали Вертеп – старовинний пересувний ляльковий театр, і ставили вистави з колядками. Вертепник нагадував двоповерховий будиночок ніби у скриньці.
Кожний поверх відповідав релігійному чи побутовому змісту: у верхньому ярусі показували релігійні сценки, а в нижньому – побутові, переважно комічного характеру. Замість актора роль виконувала лялька, а схована за вертепом людина її “озвучувала”. Вертепні п’єси показували на ярмарках та в хатах, і вони користувалися народною любов’ю за, гумор; гостру сатиру та правдиве зображення народного життя.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)