Запорожців спрежду було всього шістнадцять чоловік і звались вони чорногорами. Попервах жили вони десь вище порогів, в лісі, а повз той ліс ішов битий шлях. Дізнався якийсь-то цар, що по тім шляху – великий розбій, і послав військо. Через скількись там днів дійшло військо до того лісу і сунуло прямо в пущу… Іде воно та й іде, іде та й іде, коли чує, – як затріщить, як залущить… Глянуло воно – аж на дубах курені, а відтіля виглядають чорногори.
Генерал до них: – Що ви за люди? – Чорногори! – Злазьте із дубів!
– А що ж вам від
Явився сам цар і виклика трьох чоловік. Прийшли. Він за пістоль та до їх… Аж воно не те: руки так і одібрало…
Смикавсь він, смикавсь та тоді й просе: “Ой братці, не пустуйте!” – “Добре, – кажуть, – дай же нам вперед бомагу, щоб була нам земля обмежована і щоб хто за межу перескоче, – той і наш!” Цар обіщав
Тепер покоління запорожців, що кинуло Січ за Катерини, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки оп’ять звуться чорногорами.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)