Повість “Доктор Джекил і містер Хайд”

Повість “Доктор Джекил і містер Хайд” написана Стивенсоном в 1885 році на березі Англійського каналу1, у Борнмуте, між приступами легеневої кровотечі, що уложили його в постіль. Вона вийшла у світло в 1886 році. Огрядний добряга доктор Джекил, не далекий людських слабостей, за допомогою якогось зілля час від часу перетворюється – дистилюється, осаджується – у злісного негідника самого скотинячого штибу, що назвався Хайдом, і в цій якості пускається в усі тяжкі.

Спочатку йому вдається без праці повертати собі колишній вигляд – один

препарат перетворює його в Хайда, іншої – у Джекила, – але поступово краща сторона його натури слабшає, питво, що дозволяє Джекилу знову стати собою, зрештою перестає діяти, і він на порозі викриття приймає отруту. Таке короткий зміст повести

Для початку, якщо у вас таке ж, як у мене, кишенькове видання, оберніть чим-небудь огидну, мерзенну, непотрібну, дивовижну, мерзенну, пагубну для юнацтва обкладинку, а вірніше, гамівну сорочку. Закрийте очі на те, що зграя пройдисвітів підрядила бездарних акторів розіграти пародію на цю книгу, що потім цю пародію зняли на плівку й показали в так званих кінотеатрах – по-моєму,

Іменувати

приміщення, де демонструються фільми, театром настільки ж безглуздо, як називати гробаря розпорядником похорону

А тепер головна заборона. Прошу вас, викиньте з голови, забудьте, викресліть із пам’яті, зрадьте забуттю думка про те, що “Джекил і Хайд” до певної міри пригодницька Історія, детектив або відповідний фільм

Зрозуміло, не можна заперечувати, що написана Стивенсоном в 1885 році повість є предтечей сучасного детектива. Однак у наші дні жанр детектива не сполучимо з поняттям стилю й у найкращому разі не піднімається над рівнем пересічного читання. Чесно говорячи, я не з тих викладачів, які соромливо козиряють любов’ю до детективів – на мій смак, вони занадто погано написані, їх нудно читати. А повість Стивенсона – помилуй, Господи, його чисту душу! – як детектив кульгає.

Не є вона й притчею або алегорією: в обох випадках вона грішила б проти гарного смаку. І все-таки їй властиве особливе зачарування, якщо розглядати її як феномен стилю. Це не тільки гарна “кошмарна історія”, як викликнув що пробудився Стивенсон, якому вона приснилася, – можливо, завдяки такій же таємничій роботі мозку Колридж побачив у сні саму знамениту зі своїх незакінчених вона, що ще важливіше, “ближче до поезії, ніж до художньої прози як такий”, і тому повість належить до того ж розряду, що “Пані Бовари” або ” Мертві душі “.

Книзі властив чудовий винний смак

И впрямь, по ходу дії в ній випивається чимало чудового вина – досить згадати, як смакує винце містер Аттерсон. Ця благодатна волога, що іскриться, разюче відрізняється від льодову кров перетворюючого, чудодійного питва, що доктор Джекил готовить у своїй курній лабораторії. Усе покликано збудити наші почуття: приємно округлі фрази Габриеля Джона Аттерсона з Гонт-Стрит, що бадьорить свіжість холодного лондонського ранку, навіть опис болісних перетворень доктори Джекила в Хайда залучає багатством фарб.

Стивенсон змушений багато в чому покладатися на стиль, щоб вирішити два важкі завдання: по-перше, переконати читача в тім, що чудодійний напій готується зі звичайних аптекарських порошків, і, по-друге, зробити правдоподібної дурну сторону натури Джекила до й після його перетворень Вхайда.

“От куди вже привели мене мої міркування, коли, як я згадував, на лабораторному столі зайнявся дороговказне світло. Я почав усвідомлювати глибше, ніж хто-небудь це усвідомлював колись, всю хитку нематеріальність, всю хмарну безтілесність настільки незмінного на вид тіла, у яке ми вбрані. Я виявив, що деякі речовини мають властивість коливати й перетворювати цю м’язову оболонку, як вітер, що грає з фіранками вбеседке.

Я не тільки розпізнав у моєму тілі всього лише еманацію й ореол якихось сил, що становлять мій дух, але й зумів приготувати препарат, за допомогою якого ці сили втрачали верховної влади, і виникав другий вигляд, що точно так само належав мені, хоча він був

У стивенсоновской папці В. Н. зберігаються чотири сторінки цитат, передрукованих з “Заміток про письменницьке мистецтво” Стивенсона, які В. Н. зараховував студентам. Одну з них доречно привести: “Перехід від низки плоских суджень літописця колишніх часів до щільного, світного потоку найвищою мірою організованого оповідання немислимий без неабиякої частки філософії й дотепності. Філософію ми бачимо ясно, визнаючи за синтезуючим письменником набагато більше глибокий і надихаючий погляд на життя й набагато більше гостре почуття покоління й взаємозв’язки подій.

Може здатися, що дотепність нині загублена; однак це не так, адже саме дотепність, нескінченні вигадки, спритне подолання перешкод, пальба по двох цілям відразу, от ці два апельсини, одночасно кувиркающиеся в повітрі, – це й приводить читача в захват незалежно від того, свідомо це робиться чи ні. Більше того, невизнана дотепність є необхідним інструментом тої філософії, який ми захоплюємося

Стало бути, найбільш доконаним є не самий природний стиль, як думають дурні, тому що естественнее всього нечленороздільне бурмотання літописця, але той стиль, що непомітно досягає вищого ступеня добірності й повноти змісту, а якщо й помітно, те з величезною перевагою для розуміння й виразності. Навіть порушення так званого природного порядку проясняє думка; і саме за допомогою навмисної перестановки складові частини висловлення вибудовуються найбільш вигідним образом, а етапи складної дії толково зводяться воєдино.

Вираженням і ніс на собі печатка одних нижчих елементів моєї душі

Я довго коливався, перш ніж ризикнув піддати цю теорію перевірці практикою. Я знав, що досвід легко може скінчитися моєю смертю: адже засіб, що настільки повно підкоряє собі самий оплот людської особистості, могло зовсім знищити примарний ковчег духу, що я сподівався з його допомогою тільки перетворити, – збільшення дози на ничтожнейшую частку, дрібна затримка в рішучий момент неминуче привели б до фатального результату. Однак спокуса скористатися настільки незвичайним, настільки нечуваним відкриттям зрештою взяв гору над всіма побоюваннями. Я вже давно виготовив тинктуру, купив у якоїсь оптової фірми значна кількість тої солі, що, як показали мої досвіди, була останнім необхідним інгредієнтом, і от в одну прокляту ніч я змішав елементи, побачив, як вони закипіли й задимилися в склянці, а коли реакція завершилася, я, забувши про страх, випив склянку до дна

Негайно я відчув болісний біль, ломоту в костях, тяжку нудоту й такий жах, якого людині не дано випробувати ні в годину народження, ні в годину смерті. Потім ця агонія раптово припинилася, і я отямився, немов після важкої хвороби. Всі мої відчуття якось перемінилися, стали новими, а тому невимовно сладостними. Я був моложе, все моє тіло пронизувала приємна й щаслива легкість, я відчував відчайдушну безтурботність, у моїй уяві мчався вихор безладних почуттєвих образів, узи боргу розпалися й більше не стискували мене, душа знайшла невідому колись волю, але далеку від безтурботної безвинності.

З першим же подихом цього нового життя я зрозумів, що став більше порочним, незрівнянно більше порочним – рабом зла, що таївся в мені, і в ту мінуту ця думка підкріпила й сп’янила мене, як вино. Я простяг уперед руки, насолоджуючись незвичністю цих відчуттів, і отут раптово виявив, що став набагато нижче ростом

Крім того, зло (яке я й тепер не можу не визнати згубною стороною людської натури) наклало на цей вигляд відбиток каліцтва й гнилості. І все-таки, побачивши в дзеркалі цього потворного бовдура, я відчув не відразу, а раптову радість. Адже це теж був я. Образ у дзеркалі здавався мені природним і людським. На мій погляд, він був більше чітким відбиттям духу, більше виразна й гармонічним, чим та недосконала й двоїста зовнішність, що я доти звик називати своєї. І в цьому я був, без сумніву, прав.

Я зауважував, що у вигляді едварда Хайда я вселяв фізичну гидливість усім, хто наближався до мене. Цьому, на мій погляд, є наступне пояснення: звичайні люди являють собою суміш добра й зла, а едвард Хайд був єдиним серед усього людства чистим втіленням зла”.