ПОВЕСТИ ПОКІЙНОГО ІВАНА ПЕТРОВИЧА БЕЛКИНА (1830; опубл. 1831) ПАНЯНКА-СЕЛЯНКА Ліза Муромська (Бетси, Килина) – сімнадцятилітня дочка російського пана-англомана ГриГорея Івановича, що промотався й живе на відстані від столиць, у маєтку Прилучи-Але. Створивши образ Тетяни Ларіній, Пушкін увів у російську літературу тип повітової панянки. Л. М. належить до цього типу. Вона теж черпає знання про світське життя (та й про життя взагалі) із книжок, але зате почуття її свіжі, переживання – гострі, а характер – ясний і сильний.
Батько кличе її Бетси;
При цьому вони убудовані в рамку “шекспірівського” сюжету – батьки молодих людей ворогують, як сімейства Ромео й Джульети. А виходить, Л. М. заздалегідь відділена від Олексія, що тільки що приїхало в батьківський маєток, двома “границями”. Правила пристойності не дозволяють знайомитися зі стороннім юнаком; конфлікт батьків виключає можливість
Виручає гра; довідавшись, що її служниця Настя запросто ходить у берестів-ское Тугилово (“добродії у сварці, а слуги один одного пригощають”), Л. М. відразу придумує хід, що дозволяє їй вислизнути з меж “шекспірівського” сюжету в простір сюжету пасторального. Те, що цей “хід”, у свою чергу, повторює традиційне комедійне перевдягання панянки в селянку (найближче джерело – комедія Мариво “Гра любові й случаючи” і скроєна по її сюжетному лекалу повість г-жи Монтолье “Урок любові”), справи не міняє; по чужій “канві” Пушкін вишиває свої “візерунки” – як саме життя щораз вишиває нові “візерунки” людських почуттів по канві звичних обставин.
Переодягшись селянкою, Л. М. є в тугиловскую гай, де гуляє із собакою молодий пан; її природна смаглявість те саме що простонародна засмага; Олексій вірить, що перед ним – Килина, дочка ” Василья-Коваля”. (Ім’я Килина не тільки пародійно протипоставлена домашньому прізвиську “Бетси”, але й натякає на таємничу “Килину Петрівну Курочкину”, що пише “романічні” листи Олексій. ) Л. М. легко справляється з роллю (вона навіть змушує Берестова “вивчити” її грамоті) – тому що при всій умовності, всієї театральності перевдягань ця роль їй те саме що. Різниця між російською селянкою й росіянці повітовою панянкою – чисто станова; і ту й іншу харчують соки національного життя Сама по собі роль “переодягненої дворянки” має чисто європейське походження (про джерела див. вище).
Але це не важливо; Пушкін не випадково маскує “іноземні” джерела, указуючи читачеві на найближчі російські паралелі. Уже саме ім’я героїні припускає “селянський” поворот сюжету: “і селянки любити вміють” (Н. М. Карамзин. “Бідна Ліза”).
Цього мало; письменник змушує мниму селянку Л. М. читати Олексію по складах ще одну повість Н. М. Карамзина, “Наталя, боярська дочка”; він тихо посміюється над виникаючою двозначністю. Але недарма повести поданий епіграф з поеми “Душенька” И. Ф. Богдановича: “В усіх ти, Душенька, убраннях гарна”. Обставини (батьки молодих людей раптово примирилися; старший Берестів із сином є в Прилучино з візитом; Олексій не повинен довідатися Л. М. – інакше інтрига самознищиться) змушують неї розіграти зовсім іншу роль. “Селянка” Л. М. приймає “іноземний” вигляд у смаку французького XVIII в. (смаглявість схована білилом; локони збиті, як перука Людовика XIV, рукава – як фижми мадам Помпадур). Її ціль – залишитися з і не сподобатися Олексію, і ціль ця досягнута цілком.
Однак авторові (і читачеві! ) вона як і раніше подобається; будь-які перевдягання, будь-які ігрові маски лише оттеняют незмінну красу її душі. Душі росіянці, простий, радісної, відкритої й сильної Сюжет швидко рухається до щасливої розв’язки: батьки ведуть справу до весілля; наляканий Олексій готовий зневажити становою різницею й женитися на “селянці”.
В останній сцені він уривається в кімнату “панянки” Л. М., щоб пояснити їй, чому він не може, не повинен ставати її чоловіком. Уривається – і застає “свою” Килину, “переодягнену” у дворянське плаття й читаючу його ж лист. Границі гри й життя зміщаються, усе заплутується, повторюється ситуація повести “Заметіль”: герой повинен оголосити героїні про причини, що роблять їхній шлюб неможливим – і виявляється в ніг своєї нареченої (Помітно, що обидві історії розказані Белкину “дівицею К. И. Т. ) Епіграф, поданий до всього циклу (“…Митрофан по мені”) і спочатку зв’язаний лише з образом простодушного оповідача Івана Петровича Белкина, остаточно поширюється на всіх персонажів “болдинских баєчок”, – крім Сильвио з “Пострілу”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)