Українське Полісся займає північну частину України й становить 19 % її території. Поліські ландшафти властиві більшої частини Волинської, Ро-Венської, Житомирської, Київської, Чернігівської й Сумської областей. Поліський державний заповідник розташований у північній частині Житомирської області в межиріччі Уборті й Болотниці.
За схемою фізико-географічного районування він знаходиться в Олевському районі Західно-Житомирської безморенної підобласті Житомирського Полісся, яку входити в зону мішаних лісів. Цей район характеризується
Територія заповідника розташована на межі Українського кристалічного щита й Прип’ятської низовини. В основі геологічної будови лежати гірські породи докембрийского віку (граніти, гнейси, кварцити, габро). У межах Українського кристалічного щита смороду залягають неглибоко й перекриті незначною товщею осадових
Територія заповідника знаходиться між двома малими річками (Уборть і Болотниця), на їхніх погано виражених інших терасах і низькому межиріччі, що зливається з терасами. Рельєф отут утворений пісчаними грядами, валами, дюнами. Значну площу займають різні за розміром і формою неглибокі западини й пониження прохідних долин
Клімат району заповідника менш теплий і більш вологий, ніж в інших областях України. І узимку, і влітку отут дують західні і північно-західні вітри, середня швидкість яких досягає 4 м/с. Тривалість сонячного сяяння в Поліссі в середньому становить 1500-1800 часів. Абсолютний мінімум температури повітря -36 °С, абсолютний максимум – +33 °С.
Середня річна температура повітря -6,5 °З.
Гідрографічну мережу заповідника утворюють Уборть і її припливи, Уздовж західної межі заповідника протікає Перга, що впадає в Уборть, і далі протягом 17-18 км – сама Уборть, що підходить безпосередньо до межі заповідника тільки у двох місцях. На Болотниці знаходиться водойма – “Дідове озеро” – гідрологічний заказник
Грунтовий покрив заповідника характеризується монотонним комплексом, властивим рівнинним районам, де в якості грунтоутво-рюючих порід поширені піщані водно-льодовикові відкладення. Переважають дерено-підзолисті піщані і глинясто-піщані грунти.
Рослинність Поліського державного заповідника нараховує близько 600 видів. Найкраще у флорі заповідника представлені північні види, серед яких на південній межі ареалу знаходяться верби лапландська й чорнична, журавлина дрібноплідна, ялівець, на східній – росичка, ситник, на північній – тимофіївка, овсяниця. На території заповідника виявлено місця зростання реліктів – водяного горіха, рододендрона жовтого, митника королівського. До Червоної книги занесені журавлина, плаун колючий, росичка, водяний горіх.
У заповіднику нараховується 139 видів мохів. З рідкісних видів зареєстрований сфагнум м’який, полія пухирчаста, брахітецій. Соснові ліси займають 13 736 га. На ліси з берези повислої припадає 2995 га, а з вільхи чорної – 222 га.
Невеликими ділянками (до 2 га) зустрічаються сосново-дубові й осикові асоціації.
Характерна рису заповідника, як і всього Південно-Поліського геоботанічного району, – значна заболоченість територій. Болота займають найбільш понижені ділянки – замкнуті безстічні улоговини (місцева назва – “мохи”) і долини, що простягнулися в меридіональному напрямку, – “погоні”. Площа боліт, з лісовими включно, – 4321 га.
Фауна заповідника ще недостатньо вивчена. Зокрема, це стосується риб, земноводних, плазунів, ссавців, алі особливо комах і безхребетних. Розташування заповідника в системі розгалуження приплив Прип’яті й великої кількості боліт сприяє багатому розвитку гідрофа-уни.
За попередніми даними, отут нараховується не менше 2 тис. видів найпростіших і близько 50 видів риб і амфібій.
Найбільшу групу в порівнянні з усіма іншими водними організмами (рослинами, бесхребетними й хребетними тваринами) становлять членистоногі. Зокрема до них належати ракоподібні (черепашкові, щитні, циклопи, бокоплави), павукоподібні (павуки сріблянка, доломед, скакуни, кліщі). Багато отут бабок, веснянок, водяних клопів, гедзів.
Видова розмаїтість наземних бесхребетних набагато більша, ніж водних. Це павуки тарантул південноросійський, хрестовик вуглуватий, скакунці, коник зелений, клопи, жужелиці та ін. З метеликів до рідкісних видів належати мішочниці, павичеве око, шовкопряди.
До Червоної книги занесені шовкопряди, бражники, джмелі-видка, прозерпіна.
У ріках і озерах водяться щука, плотва, головень, піскар, карась, в’юн, окунь, йорж. У заповіднику зареєстровано 11 видів земноводних – тритони, жаби сіра й зелена, а також 6 видів плазуючих – ящірки, вуж, гадюка, болотна черепаха. Усі смороду без винятку корисні, оскільки у величезній кількості знищують різних шкідників культурних Рослин, кровососів і переносників збудників небезпечних захворювань.
Отут відмічене гніздування 120 видів птахів. У період сезонних міграцій у даному регіоні зустрічаються турухтан, великий кроншнеп, озерна чайку, крачки, хитавиці. Часто зустрічаються беркут, пугач, дятли, солов’ї, шпаки, дрозди, щиглі. З великих птахів, що гніздяться, у заповіднику живуть білий і чорний лелеки, сіра чапля, глухар, тетерев, рябчики. Найцінніший компонент орнітологічного комплексу заповідника – чорний лелека.
Останні 15 років отут гніздиться 6 пара чорних лелек. У Червону книгу занесені орел-змієїд, орлан-білохвіст, балобан, пугач
У заповіднику і його околицях живе близько 40 видів ссавців. Це – кріт, їжак, вухань звичайний, лось, козуля, дикі свині. Усі смороду – важливий об’єкт харчування для хижих тварин, що представлені отут – вовка, лисиці, рись.
У групі кунячих особливої уваги заслуговує видра, чисельність якої невисока, у межах десятка особин. Зустрічаються також два види зайців – русаки й біляк. До Червоної книги занесені вечірниця мала й кіт лісовий.
Найбагатша видами група гризунів – це в першу чергу бобер, самий великий у Євразії вид. Переважний тип житла бобрів – хатки, що досягають 11 м у довжину, 9 м завширшки й близько 2 м у висоту. Харчуються смороду чагарниками й березою.
Територія, на якій створено заповідник, до качану ХХ ст. майже не досліджувалася науковцями. Є лише розрізнені відомості про безхребетних тварин у працях Г. Бельке, Є. Ейхвальда, М. Шодуа-Ра, А. Криницького. З 1900 по 1906 рік у цьому районі працював П. А. Тутковський. З 1969 долі Й. І. Шмальгаузен досліджує групи водяних і наземних безхребетних, боброві поселення й екологію парнокопитних.
Рослинність заповідника була описана експедицією Інституту ботаніки ім. Н. Г. Холодного
Поліський державний заповідник має велике наукове значення як місце збереження природних екосистем Українського Полісся, поліської флори і фауни. Після розширення й реконструкції його роль у справі охорони й вивчення унікальних природних комплексів Полісся ще більш зросте.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)