На фронті й після поранення Ярослав не раз відтворював у пам’яті та перша подорож у Відень. Вена котилася на нього, начебто вал блискіток, від яких зліпило ока. Затремтів біля біломармурового Моцарта, уявив собі похорони: наспіх збитий із соснових дощок труна, трохи музикантів за труною й нестерпний дощ наполовину зі снігом… Можливо, саме це й було причиною безсонної ночі. І так, як же великої людини поховали разом з волоцюгами й злочинцями.
Нікчемність, здичавіння? Страшно…!
Яка ж тоді вартість звичайної людини? Або, може, звичайна
Розіпніть його! А за що розпинати? За надмірну любов до народу? Або за талант?
Або заздрісникам бездарам так злісно, що талант їм не кориться, не змінює перед ними глави?
Якось у Криворовне, куди Ярослав ішов із хлопцями, з появою Франко, хтось зворушливо схилився на коліно, щоб поцілувати йому руку
– Я не піп, – похмуро буркнув поет, висмикнувши десницю
– Ви
Ні, не міг заснути Ярослав тоді у Відні. Досить сильним було враження, тому що – того, хто був важливіше всіх попів, поховали в чужій гробниці, у чужій сорочці, а вінці не знають, де могила Моцарта. Що ж діється в цьому світі?
Коли ледь початок сіріти, він одягся й пішов до пам’ятника Бетховенові, чия Музика завжди його хвилювала, завжди навівала роздуму, особливо Місячна соната, а найбільше дивувало те, що Бетховен одну симфонію присвятив Наполеонові. Правда, коли той оголосив себе імператором, зняв присвяту
Згадуючи далекий, ще студентський епізод свого життя, Ярослав, розбуджений думками, схвильовано схопився з тапчана, підступив до вікна: між дахами будинків зависла прозора хмарина, а нижче, здалося йому, начебто не вулиця, а віденська площа з пам’ятником непокірливому заколотному Моцарту. Він дивився на львівський світанок, а бачив віденську площу. І музикантів. Утомлені, похилі, з інструментами під пахвою, вони понуро йшли по нічних вулицях безлюдного міста, а біля пам’ятника Бетховенові зупинилися, зняли, начебто по команді, капелюха й заграли… Вони грали тихо й натхненно, грали на безлюдній площі, де валялися шматки вчорашніх газет, у яких повідомлялася, що львівського студента Мирослава Сичинского, що за народні несправедливості знищив намісника Галичини графи Потоцкого, засуджений до смертного покарання через повішення…
Коли мелодія стихла, опустили інструменти, схилили глави перед пам’ятником, постояли немо хвилину, тому надягли капелюхи й розійшлися…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)