Пісня (давньорус. п^ти – співати, нім. Lied, франц. chanson, англ. song) – вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу. Цей жанр є досить давнім за своїм походженням. Розрізняють два види пісень – Народні та Літературні, між якими існує тісний взаємозв’язок такого роду, що літературні пісні часто фольклоризуються, стаючи популярними й поширюючись серед народу, а, навпаки, народні пісні (текст чи мелодія або й те, й інше) часто слугують основою для словесно-мелодичної композиційної
Назва пісні походить від староцерковнослов’янського слова п^ти (=співати), що вказує на давню залежність пісні від музики; …те, що пісню відрізняє від інших видів ліричної
Коли народна лірика висловлює в формі індивідуалізованої пісні почуття, спільні цілому середовищу, в якім дана пісня повстала, жила й розвивалася, в незмінних, шаблонових поетичних образах, символах і формах, – то індивідуальна творчість ліричного поета, який дуже часто живе в інших матеріальних і духовних умовах, ніж творці народних пісень, не може вдовіль-нитись тільки готовими схематичними засобами народної поезії для виразу своїх особистих переживань, почувань і настроїв”.
Народні пісні, передаючись від покоління до покоління, постійно вдосконалювалися, поглиблювався їхній ідейний зміст, виразнішою ставала форма. Народні пісні мають багато жанрових різновидів: обрядові, трудові, історичні, календарні, весільні, похоронні, колискові тощо. Вони глибоко та всебічно розкривають умови життя українського народу, його славне минуле, звичаї, традиції, вірування, характер, оптимізм.
З народними піснями пов’язані й літературні, які виникли як продовження й творчий розвиток фольклорних пісень. У давньогрецькій літературі вирізнялися любовні пісні Сапфо, Анакреона, Катулла. Пісня посідала значне місце у творчості відомих європейських поетів Р. Бернса, П.-Ж.
Беранже. На вірші німецьких поетів-романтиків Г. Гайне, В. Мюллера, А. Шаміссо, фон Й. Ейхендорха писали музику видатні композитори – Шуберт, Шуман та інші. Широковідомими, зокрема, у східнослов’янських культурах стали покладені на музику вірші російських поетів “Зимова дорога” О. Пушкіна, “Соловей мій, соловей” О. Дельвіга, “Пісня циганки” Я. По-лонського, “Ой, полна, полна коробушка…” М. Некрасова.
В українській літературі цей жанр особливої популярності набуває в XIX столітті. Провідне місце в ній посідають пісні: “Віють вітри” І. Котляревського, “Не щебечи, соловейку”, “Гуде вітер вельми в полі” В. Забіли, “Дивлюсь я на небо” М. Петренка, “Скажи мені правду” О. Афанасьєва-Чужбинського, “Повій, вітре, на Вкраїну” С. Руданського, “Стоїть гора високая” Л. Глібова, “Вечірня пісня” В. Самій – ленка. Особливо цінний внесок у розвиток цього жанру зробили Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, ліричні пісні яких популярні ще й досі.
Традиції класичної літератури були продовжені й наступними поколіннями українських поетів. У сучасній ліриці популярними є пісні, авторами слів до яких стали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра і А. Малишко, В. Симоненко і С. Крижанівський, О. Богачук і Д. Пав-личко, Ю. Рибчинський і М. Луків.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)