ПІКОВА ДАМА (Повість, 1833; опубл. 1834) Томський Павло Олександрович – молодий князь, онук старої графині; спочатку здається другорядною фігурою, кимсь начебто гравця Нарумова (який “є посередником” між головним героєм, Германном, і миром карткових гравців). Сюжетна роль Т. дійсно незначна й сугубо служеб-на.
Він з’являється в першому розділі – тільки для того, щоб розповісти картярському співтовариству історію про три карти, таємницю яких відкрив його бабці Сен-Жермен і яку та, відігравшись, лише один раз передоручила якомусь Чаплицкому.
Нарешті, у Висновку Т. присвячена остання фраза повести: “… зроблений у ротмістри й жениться на князівні
Насамперед Т. – втілення того випадково, що випадає щастя, незаслужен, таємничого, законом якого намагається опанувати бідний інженер Германн. “Дозвільним щасливцем” іменує він князя; “щасливцям дозвільним” заздрить і Євгеній, нещасний герой “Мідного вершника”, написаного практично одночасно з “Піковою дамою”. Але “дозвільними щасливцями” іменували себе поети кола В. А. Жуковського й К. Н. Батюшкова, – саме це вираження “літературно освячене” у знаменитому батюшковском посланні “Мої Пенати”. Саме тому, що Т. зовсім порожній, його удачливість неможливо зв’язати з якоюсь “відміченістю”, з наполеонівською зухвалістю в оволодінні долею.
У тім і справа, що успіх у цьому житті дістається не по заслугах, а просто так, нізащо.
І тому “щасливець” Т., займаючи одне із самих скромних місць у сюжетній ієрархії, в ієрархії значеннєвої піднімається до рівня героя-антагоніста Германна. Між ними проведена глузлива (але й серйозна одночасно) паралель: на балі Т. вибирає свою даму, – і точно так само, свою пікову даму буде вибирати за ігровим столом Германн. Але “дама” Т. ніколи не буде “біта”, тому що насправді це він обраний судьбою, а не судилося обране ім.
Однак, зв’язавши образ Т. з ідеєю незаслуженої удачі, Пушкін поспішає ускладнити проблему. Соціальний пристрій життя таке, що випадковий успіх занадто закономірно, майже автоматично випадає одним і обходить стороною інших. Т. на відміну від Германна належить до родовитого, а не служивому дворянству; він від народження убудований в аристократичний ряд, у нескінченну низку “удачников”. (Таємничий зв’язок роду Т. з удачею підкреслений непоясненим “підвищенням” його станового статусу в порівнянні з бабкою: вона графиня, він князь; за які виняткові заслуги батько Т. міг бути подарований новим “званням”, не сказаний; очевидно, тому, що ніяких “заслуг” не був: Т. “просунуть” на одну сходинку нагору метафізично, а не соціально.
Крім того, чи випадково ні, але Пушкін тричі “помилково” іменує саму графиню – княгинею; якщо це зроблено свідомо, те з однією метою: остаточно “поплутати карти”, розлучити тему соціальної удачі з який би те не було раціональною основою.) Германну не про кого пам’ятати – його біографія в повісті обмежена коротким згадуванням про батька, та й то лише у зв’язку з темою спадщини. Він, подібно всі тому ж Євгенію, думає не про предків, але (у розмові із графинею) тільки про своїх нащадків, яких у нього немає й ніколи, як з’ясовується, не буде. За Т. коштують кілька поколінь; він “прописаний” у минулому, сьогоденні й майбутньому. І як везло його бабці, так везе і йому, так буде везти його дітям і онукам.
В останній фразі “властиво” повести (перед висновком) сказано: “Гра пішла своєю чергою” – і ця суперечлива формула (у гри не може бути черги; вона “зобов’язана” бути постійно-позачерговий, непередбаченої) відразу підтверджена підсумком сюжетної лінії Т.: “…зроблений у ротмістри й жениться на князівні Поліні”. Цей соціальний автоматизм і провокує Германна на думку про таємну закономірність случаючи; і те, що саме від Т. чує він історію про три карти, зрештою його й що погубила, – настільки ж випадково, як і закономірно.