Була зима. Ішов зелений сніг. За ним – рожевий. Потім – фіалковий. І раптом протрюхикав на коні
Дідусь Мороз. І загубив підкову. Та не просту. А золоту.
Таким, На місяць схожим, серпиком лежала, – Аж розгубились в небі літаки, Кричали: “Мама!” – Й крильцями дрижали. А я знайшла.
Сказала їй: – Світи Тут, на вікні. Щоб все мені збулося! – Зійшлися і роззявили роти Сімсот роззяв. Стоять вони і досі…
Круг них світився то зелений сніг, То голубий, то ніжно-фіалковий. Вони стояли вперто, день при дні, – Зачарувала їх моя
А тоді поїду В Лапландію. Хоч трішки і шкода, Вже так і буть – віддам підкову діду.
Оце і все. А сніг звичайним став… Легкий і рівний, пада, пада, пада… Роти розкрили всі сімсот роззяв.
І розійшлись… І полягали спати.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло): Здавна існує повір’я, що знайдена на дорозі кінська підкова при носить щастя. Ліричній героїні вірша “Підкова” теж поталанило знайти чудесний талісман. Виставила вона золоту підкову у вікні. і зібралося навколо сімсот роззяв: їх не дивував сніг, що мінявся різни ми кольорами,
Та не можна бути щасливим за рахунок чужого, тому героїня вирішила повернути підкову дідові Морозу. Роззявам одразу стало нецікаво, а сніг, на якого не звернули увагу, теж став звичайним. Ось так і пропало диво!
Жаль, що багатьох людей приваблює лише золотий блиск!