Переказ сюжету повести Гоголя “Старосвітські поміщики”

В одній З віддалених сіл Малороссии, у низенькому будиночку жили два дідки минулого століття – Панас Іванович Товстогуб і дружина його Пульхерия Іванівна Товстогубиха. Йому було шістдесят років, їй п’ятдесят п’ять. Панас Іванович був високого зросту, він майже завжди посміхався, коли що-небудь розповідав або слухав.

Пульхерия Іванівна трималася серйозніше, сміялася рідко, але в її особі було багато доброти й готовності почастувати вас кращим, що вона мала. Не можна було бачити гх взаємну любов без співчуття й участі

Вони ніколи

не говоримо один одному ти, але завжди ви: “Це ви продавили стілець, Панас Ившович?” – “Нічого не гніваєтеся, Пульхерия Іванівна: це я”. По стародавньому звичаї обоє вони дуже любили поїсти. Трапези поміняли одна іншу протягом усього дня

Траплялося, що Панас Іванович, ходячи по кімнаті, стогнав і скаржився, що в нього начебто небагато болить живіт, і тоді Пульхерия Іванівна запитувала: “Може бути, ви б чого-небудь з’їли, Панас Іванович?” Панас Іванович ніколи не відмовлявся. З’ївши тарілку кислого молока або рідкого узвара із сушеними грушами, він звичайно говорив, що тепер йому зробилося

легше.

Іноді Панас Іванович любив подшутить над Пульхерией Іванівною й починав випитувати в неї, що б вони робили, якби згорів їхній будинок. Пульхерия Іванівна гнівалася, говорила, що не хоче цього слухати, що Бог карає за такі мовлення. Панас Іванович посміхався, задоволений своїм жартом. Коли в дідків бували гості, усе приймало інший вид.

Ці добрі люди дуже любили гостей і намагалися почастувати їх всім кращим, що тільки було. Траплялося, що мовлення заходило про політика й Панас Іванович говорив, начебто не дивлячись на Пульхерию Іванівну: “Я сам думаю піти на війну; чому ж я не можу йти на війну?”

Пульхерия Іванівна заперечувала, що все це вигадки й що їй і жарту такі неприємно слухати. А Панас Іванович сміявся, задоволений тим, що налякав Пульхерию Іванівну

Однак трапилася сумна подія, що назавжди змінило мирне життя добрих старосвітських поміщиків. “Подія це здасться тим більше разючим, що відбулося від самого маловажного випадку. Але по дивному пристрої речей, завжди незначні причини народили великі події й, навпаки – великі підприємства кінчалися незначними наслідками”. У Пульхерии Іванівни була сіренька кішечка.

Не можна сказати, що вона її занадто любила, але прив’язалася до неї, привикнув постійно бачити її поруч. Коли Панас Іванович жартував над цією прихильністю, вона відповідала, що “кішка тихе створіння, вона нікому не зробить зла”. За садом старосвітських поміщиків перебував великий ліс, у якому жили дикі коти. Вони підманили лагідну кішечку, “як загін солдатів подманивает дурну селянку”.

Пульхерия Іванівна, помітивши пропажу, намагалася шукати свою улюбленицю, але безуспішно. Один раз вона почула жалюгідне нявкання й побачила свою сіреньку кішку, дуже здичавілу й, видимо, проведшую кілька днів без усякої їжі. Вона стала неї годувати, але невдячна втікачка так свиклась із дикими котами або “набралася романтичних правил, що бідність при любові краще палат”, що вистрибнула у вікно й ніхто вже не міг неї піймати

Це потрясло Пульхерию Іванівну. “Це смерть моя приходила за мною!” – сказала вона. Дарма Панас Іванович намагався неї заспокоїти, розпитував, що з нею, чи не хвора вона. Пульхерия Іванівна відповідала, що вмре цим летом і що її смерть уже приходила за нею. Від цих слів у Панаса Івановича болісно скривилася особа й сльоза зависла на вії

“Я прошу вас, Панас Іванович, щоб ви виконали мою волю. Коли я вмру, то поховаєте мене біля церковної огорожі… Я вже досить пожила, та й ви вже старі, ми незабаром побачимо на тім світлі”.

И Панас Іванович ридав, як дитина. А Пульхерия Іванівна наставляла ключницю, щоб та дивилася за паном, око з його не зводила, готовила те, що він любить, плаття подавала завжди чисте. Упевненість її у своїй близькій кончині була так сильна, що вона злягла в постіль.

Панас Іванович від її не відходив. “Може бути, ви б чого-небудь поїли, Пульхерия Іванівна?” – говорив він, із тривогою дивлячись в очі дружини. Вона хотіла щось сказати, поворухнула губами – і подих її полетіло. Панас Іванович був так уражений, що спочатку навіть не заплакав.

Коли труна поставили перед виритою могилою й він підійшов поцілувати востаннє покійницю, на очах його здалися сльози, але якісь байдужі сльози. Однак, повернувшись додому й увидя, що в кімнаті порожньо, і навіть стілець, на якому сиділа Пульхерия Іванівна, винесли, Панас Іванович став ридати сильно й нерозважно, і сльози, як ріка, текли з його око

З тих пор пройшло п’ять років. Виявившись у тих місцях, оповідач заїхав відвідати свого стародавнього сусіда. Він відразу довідався дідка, хоча той зігнувся вдвічі проти колишнього. Панас Іванович теж довідався приятеля й привітав знайомою посмішкою.

У кімнаті відчувалося те дивне безладдя, який буває в будинку вдівця, що втратився подруги, що супроводжувала його життя. Здавалося, бачиш людини, якого завжди знав здоровим, без ноги. За столом Панас Іванович виглядав безпомічним: часто, піднявши ложку з кашею, підносив її не до рота, а до носа або замість того, щоб устромити вилку в шматок курчати, тикав її вграфин.

“От ця страва,- сказав Панас Іванович, і голос його затремтів, а в очах з’явилася сльоза. – Це та страва, що по… по… спокій… покойни…” – і раптом розридався, упустив тарілку, що впала й розбилася, залив себе соусом, а сльози його лилися, як струмок, на зав’язану навколо шиї серветку

Панас Іванович жив після цього недовго. Незабаром прийшла звістка про його смерті, обставини якої мали дивну подібність із кончиною Пульхерии Іванівни. Він ішов по саду й вдругу чув, що за хтось вимовив досить виразним голосом: “Панас Іванович!” Він задумався й проговорив: “Це Пульхерия Іванівна кличе мене!”

Він весь скорився своєму щиросердечному переконанню й нарешті згас так, як вона. Перед смертю він велів покласти його біля Пульхерии Іванівни, і це бажання було виконано


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Переказ сюжету повести Гоголя “Старосвітські поміщики”