У залі ракетодрому нічого не змінилося. На підвищенні стояла навстіж відчинена моя закіптюжена капсула. Я підійшов до вішалок із скафандрами, і в мене раптом пропало всяке бажання вибиратися назовні. […] В глибині склепінчаста стеля знижувалась.
Там висіла цупка, іскриста від паморозі штора. Я відгорнув її край. На підвищенні з алюмінієвих граток лежав якийсь великий, довгастий, укритий сірою тканиною предмет.
Я підняв край полотнища й побачив застигле обличчя Гібаряна. Чорне волосся з сивим пасмом над лобом гладко прилягало до черепа.
Запалі очі дивилися просто в стелю, в кутику одного з них замерзла мутна краплина.
Мене пробирав такий холод, що я ледве стримував дрож. Не випускаючи з руки саван, я другою рукою торкнувся Гібарянової щоки. Враження було таке, ніби я доторкнувся до мерзлого поліна. Шкіра була шерехата від щетини, яка пробивалася чорними цятками.
Вираз безмежного, презирливого терпіння застиг у кутиках уст. Опускаючи край тканини, я помітив, що по другий бік трупа з-під складок видніються кілька чорних довгастих намистинок чи квасолин, маленьких і великих. Я заціпенів.
Це
Вона лежала долілиць, мовби поринувши в глибокий сон. Дюйм за дюймом стягував я з неї грубу тканину. Голова, вкрита волоссям, зібраним у маленькі синювато-чорні жмутики, лежала на згині такої ж чорної масивної руки. Лискуча шкіра спини напнулася на горбиках хребців. Ані найменший порух не оживляв велетенське тіло.
Я ще раз глянув на її босі підошви, і мене раптом вразила одна дивна деталь: вони не були ні стерті, ні сплющені вагою тіла, на них навіть не зрогоїла шкіра від ходьби босоніж – вона лишилася така ж тонка, як на І нині чи руках.
Щоб пересвідчитися, що це справді так, я доторкнувся до негритян-і її, хоч зробити це мені було набагато важче, ніж доторкнутися до трупа, І тут сталося щось неймовірне; тіло, яке лежало на двадцятиградусному морозі, поворухнулося. Негритянка підгорнула ногу, як це робить Обака, коли її взяти під час сну за лапу.
“Вона тут замерзне”, – подумав я. Але її тіло було спокійне, й не дуже холодне, я ще відчував у кінчиках пальців м’який дотик. Я по-іпдкував за штору, опустив її й вийшов у коридор. Мені здалося, що рут нестерпно душно. Трап знову привів мене в зал ракетодрому.
Я сів ми згорнений кільцевий парашут і обхопив голову руками.
По моєму тілу наче пройшов важкий коток. Я не знав, що зі мною дісться. Був зовсім розчавлений, думки мої сповзали в якусь прірву – трата свідомості, небуття видавалися мені тепер неймовірним і недо-інжним благом.
Чого’йти до Снаута чи до Сарторіуса? Я не уявляв собі, щоб хтось із них міг звести в одне ціле все те, що я досі пережив, побачив, до чого доторкнувся власними руками. Єдиним порятунком, утечею, поясненням був діагноз – божевілля. Так, я, мабуть, збожеволів, відразу ж після посадки. Океан уплинув на мій мозок – я переживав галюцинацію, а якщо це так, то нема чого тратити сили на марні спроби розгадати неіснуючі насправді загадки, а треба шукати лікарської доіто-моги, викликати по радіо “Прометея” чи якийсь інший корабель, послати сигнал 808. […]
Мені вже здавалося, що, потрапивши в це зачароване коло, я не зумію з нього вирватись – адже не можна думати інакше, ніж мозком, не можна вибратись із самого себе, щоб перевірити, чи нормальні ТІ процеси, які відбуваються в організмі, – і раптом мені сяйнула думка, така ж проста, як і щаслива.
Я підхопився із згорненого парашута й побіг просто на радіостанцію. Там нікого не було. Мимохідь я кинув оком на настінний електричний годинник.
Було близько четвертої години ночі за умовним часом станції, надворі займався червоний світанок. Я швидко ввімкнув апаратуру далекого радіозв’язку і, чекаючи, поки нагріються лампи, ще раз продумав кожний етап експерименту.
Я не пам’ятав, яким сигналом викликають автоматичну станцію сателоїда, що обертається довкола Соляріса. Знайшовши його на таб-‘ личці, яка висіла над головним пультом, я послав виклик азбукою Морзе й через вісім секунд дістав відповідь, Сателоїд, а точніше його електронний мозок, відгукнувся ритмічними-імпульсами.
Тоді я зажадав, щоб він повідомив, причому з точністю до п’ятого десяткового знака, які меридіани зоряного шатра Галактики він, обертаючись довкола Соляріса, перетинає кожні двадцять дві секунди. Потім я сів і став, чекати на відповідь.
Вона прийшла через десять хвилин. Я відірвав паперову стрічку з надрукованими даними, сховав ЇЇ в щухляду (при цьому намагався навіть не дивитися на неї), приніс з бібліотеки великі карти неба, логарифмічні таблиці, журнал добового обертання супутника’ та кілька інших довідників і заходився шукати відповідь на те саме запитання. Майже годину я згаяв на складання рівнянь; не пригадую вже, коли останній раз мені доводилося стільки рахувати, – мабуть, іще в студент-ські роки на іспиті з практичної астрономії.
Обчислення я проводив на великому калькуляторі станції. […]
Якщо дані, повідомлені сателоїдом, насправді не існують, а є тілім кй витвором моєї уяви, то вони ніяк не зможуть збігтися з даними другого ряду, тобто з обчисленими. Мій мозок може бути вражений хворобою, проте він не здатен, – ні за яких умов, – зробити обчио-лення, здійснені великим калькулятором станції, бо на це йому знадобився б не один місяць часу. А з цього випливає: якщо дані збіжаться, то великий калькулятор станції існує насправді і я користувався ним наяву, а не в світі маячіння. […]
Я вже збирався засунути шухляду, коли раптом помітив у ній цілий стос аркушів, укритих якимись цифрами. Я вийняв їх і з першог^И ж погляду зрозумів, що хтось уже проводив експеримент, схожий нн мій, з тією лише різницею, що замість даних, які стосувалися зоряної сфери, зажадав від сателоїда вимірів альбедо Соляріса з інтервалами у сорок секунд.
Я не збожеволів. Останній промінець надії згас. Я вимкнув передавач, допив з термоса бульйон і пішов спати.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)