У Москві, недалеко від Сі… нова монастиря, стоїть порожня напіврозвалена хатина. Тридцять років тому в ній жила прекрасна, люб’язна Ліза зі своєю старенькою-матір’ю. Її батько був заможний селянин. Він орав землю і вів тверезе життя.
Але після його смерті його дружина і дочка збідніли. До того ж бідна вдова ослабла і не могла працювати. Одна Ліза, не шкодуючи своєї молодості і рідкісної краси, трудилася день і ніч, ткала полотна, в’язала панчохи, продавала квіти та ягоди. Одного разу, коли Ліза торгувала конваліями, до неї підійшов
На другий день вона нарвала найкращих квітів і знову зазнала їх у місто.
Але незнайомець не з’явився, і вона кинула квіти в Москву-ріку. “Ніхто не володій вами!” – Сказала вона. Однак увечері, коли вона сиділа перед вікном над своєю пряжею, молодий чоловік з’явився перед її будинком. Він був так ввічливий і чемний і з Лізою, і з її матір’ю, що про нього не можна було подумати
Незнайомця звали Ерастом. Це був досить багатий дворянин, з серцем добрим, але слабким і вітряним. Своє життя він проводив у світських забавах.
Краса Лізи справила на нього велике враження. Ераст здалося, що він знайшов те, до чого давно рвалася його душа. Заради Лізи він вирішив залишити великий світ, принаймні на якийсь час. Ліза невпинно думала про свого нового знайомого, журилася, усвідомлюючи, що він пан і вона, проста селянка, не може сподіватися з’єднати з ним своє життя.
Одного разу вона почула шум весел, по річці пливла човен, в ній сидів Ераст. Він вийшов на берег, наблизився до неї і поцілував її. “Мила Ліза! Я люблю тебе! “- Ці слова відгукнулися в серці дівчини чудової музикою, і вона відповіла Ераст чистим, відкритим почуттям. Вони сиділи на траві, Та години здавалися їм миттєвостями. “Ах, Ераст! – Говорила Ліза.- Чи завжди ти будеш любити мене? “-” Завжди, мила Ліза, завжди “.
Розлучаючись, вони домовилися зустрічатися кожен вечір поблизу Лізиної хатини, на березі річки чи в березовому гаю. Ліза повернулася додому щасливою. “Він мене любить! – Думала вона і захоплювалася цією думкою.- Я скоріше забуду душу свою, ніж милого мого друга! ” Ераст і Ліза бачилися кожен вечір, і обійми їх були чисті і непорочні. Ераст захоплювався своєю люб’язною, з огидою згадуючи про забави великого світла.
Він думав, що буде жити з Лізою, як брат із сестрою, не вживши на зло її любові, І не розумів, що сам не владний над рухами свого серця.
На прохання Лізи він часто бачився з її матір’ю, і старенька раділа цим зустрічам. Вона довго розповідала Ераст про свого покійного чоловіка, про те, як у любові та злагоді вони прожили життя. Ераст слухав її з невдаваний задоволенням.
Він як і раніше купував Лізин роботу і завжди хотів платити в десять разів дорожче призначеної ціни, але старенька ніколи не погоджувалася брати зайвого. Одного разу ввечері Ліза прийшла на побачення з Ерастом зажурена, з очима, почервонілими від сліз. Вона розповіла, що за неї сватається син багатого селянина і матінка хоче, щоб вона вийшла за нього. Ераст цілував Лізу, обіцяв, що після смерті її матері візьме Лізу до себе і буде жити з нею нерозлучно. “Але тобі не можна бути моїм чоловіком. Я селянка “.-” Ти ображаєш мене, – відповів він,-для мене важливіше всього твоя невинна, чутлива душа.
Ніхто не буде мені ближче тебе “. Ліза кинулася в його обійми. І в цю годину судилося загинути її непорочності! Ераст відчував незвичайне хвилювання, ніколи любов Лізи так не чіпала його, ніколи її поцілунки не були так полум’яні. Побачення їх тривали, але стали іншими. Ераст вже не задовольнявся одними безневинними ласками, дотиком руки, поцілунками і чистими обіймами.
Він хотів більшого. Ліза перестала бути для нього ангелом непорочності, яке захопило його душу.
Платонічна любов поступалася місцем іншим почуттям, які не були вже для нього нові. А Ліза зовсім йому довірилася і бачила своє щастя в тому, щоб виконувати її бажання. Вона не могла не помітити, що в його ставленні до неї сталася зміна. Іноді він говорив їй, прощаючись: “Завтра, Ліза, ми не побачимось. У мене важлива справа “.
А одного разу він прийшов до неї з сумним обличчям і сказав: “Я прийшов попрощатися. Ти знаєш, що у нас війна, Мій полк іде в похід “. Ліза ледве не втратила свідомість.
Ераст пестив її і говорив, що завжди буде її любити і після повернення ніколи з нею не розлучиться. Дні розлуки з Ерастом були для Лізи днями туги і жалі. Вона часто усамітнювалась в лісі, де могла вільно проливати сльози і стогнати про розлуку з милим. Минуло близько двох місяців.
Одного разу, поїхавши до Москви, вона побачила на одній з великих вулиць чудову карету, в якій сидів Ераст. Він вийшов і попрямував вже до ганку, як раптом опинився в Лізин обіймах. Ераст зблід, а потім, привівши дівчину в свій кабінет, замкнув двері і сказав: “Ліза!
Обставини змінилися.
Я одружуся. Ти повинна залишити мене в спокої і забути мене для свого власного спокою. Я тебе любив і люблю.
Бажаю тобі всякого добра. Ось тобі сто карбованців і йди додому “. Він поклав гроші їй у кишеню і, перш ніж Ліза схаменулася, вивів її з кабінету та наказав слузі проводити її з двору.
Ераст не обманув Лізу, коли говорив, що їде в армію. Але замість того, щоб битися з ворогом, він грав в карти і програв весь свій маєток. Повернувшись до Москви обтяжений боргами, він побачив єдиний спосіб поправити свої справи в тому, щоб одружитися на літній багатій вдові, яка давно була в нього закохана. Ліза опинилася в такому становищі, Що ніяке перо не може описати.
Вона вийшла з міста і опинився на березі глибокого ставу, під покровом дерев, які ще недавно були безмовними свідками її захоплень. Спогади про ці дні вразили її душу. Вона озирнулась навколо і побачила що йде по дорозі сусідську дівчину.
Покликавши її, Ліза попросила віднести отримані від Ераста гроші матері, і кинулася у воду. Коли зібралися люди і витягли Лізу, вона була вже мертва. Її поховали поблизу ставка, подмрачним дубом, і поставили на могилі дерев’яний хрест. Лізина мати не пережила звістки про смерть доньки, очі її закрилися. Хатина спорожніла.
У ній виє вітер, і забобонні селяни, чуючи цей звук ночами, кажуть: “Там стогне бідна Ліза!” Ераст був нещасливий до кінця свого життя. Дізнавшись про долю Лізи, він не міг утішитися, та й вважав себе її вбивцею.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)