Аналізуючи поему Некрасова “Кому на Русі жити добре”, ми відзначимо насамперед її сюжетно-композиційну своєрідність. Складається із чотирьох щодо самостійних частин, поема позбавлена єдиного “структурного” сюжету, сюжету в нашім звичному поданні про нього. Як зауважує Ю. В. Лебедєв, нам важливий тут не зовнішній, а внутрішній сюжет – все більше прояснення у свідомості селян самого поняття “щастя”.
Відповідно, особливу значимість у поемі здобувають і пейзажі Поема відкривається казковим прологом, де відразу ж намечается
Образ дороги стає композиційним стрижнем поеми. У цьому плані ми можемо зрівняти поему Некрасова з поемою Гоголя “Мертві душі”. І те, і інший добуток побудований у формі подорожі героїв – такий сюжет дозволяє авторам створити широкі, епічні картини російського життя. У контексті теми добутку образ дороги здобуває символічне значення – це ще й життєвий шлях людини.
Про дорогу як про життєвий шлях людини,
Образ дороги виникає й у главі “П’яна ніч”: За тим етапним будинком Широка доріженька, Берізками обставлена, Відкрилася отут як отут. По буднях малолюдна, Сумна й тиха, Не та вона тепер! По всій по тій доріженьці И по обхідним тропочкам, Докуда око вистачало, Повзли, лежали, їхали, Барахталися п’яні, И стогоном стогін стояв!
Образ дороги в цій главі намічає тему життєвого шляху селянина, на якому є два основних етапи – непосильна праця й невтримні шинкарське “веселощі”.
Створюючи сцени масового народного розгулу, невтримного пияцтва, Некрасов підкреслює драматизм ситуації: пияцтво розглядається в поемі не тільки як прояв відважній росіянці душі, але і як найбільше нещастя народу. Інший варіант селянської долі – острог. У главі “П’яна ніч” автор лише мигцем згадує про “етапний будинок”, у главі “Вовчиця” дід Савелій уже прямо зв’язує долю мужика з каторгою: “Чоловікам три доріженьки: Шинок, острог так каторга”.
Але ще важче на Русі шляху селянка^-селянки-жінки-селянки. Матрена Тимофіївна, що розповідає мандрівникам про свою нелегку долю, не вважає себе щасливої. Саме ця героїня в поемі наповнює образ дороги новим символічним змістом.
Матрена Тимофіївна говорить про дорогу як про шляху людини у вічності. У главі “Вовчиця” вона ридає по своїй померлій матінці: Ти пішла в безповоротну, Незнайому доріженьку, Куди вітер не доноситься, Не дорискивет звір… У фіналі поеми автор міркує про долю вільної, чесної, освіченої людини в Росії.
Перед ним відкриті два шляхи.
Один – це вторований шлях жадібної до спокус юрби, зовні блискучий, але внутрішньо мертвущий шлях чинів і багатства. Іншої – шлях чесної, вольової людини, сильної душі, готової “на бій, на працю”, на боротьбу за народне щастя. Такою людиною в поемі є Гриша Добросклонов, образ якого розкриває основну ідею поеми, ідею щастя. Роздуму про життєвий шлях окремої людини у фіналі поеми переходять в авторські міркування про шляху російського народу, Росії, про багатий духовний потенціал російської людини: Хто видивал, як слухає Своїх захожих мандрівників Селянська сім’я, Зрозуміє, що ні работою, Ні вечною заботою, Ні ярмом рабства довгого, Ні шинком самим Ще народу росіянинові Межі не поставлені: Перед ним широкий шлях.
Однак у поемі представлений і конкретний^-конкретний-реалістично-конкретний образ дороги. У главі “Піп” Некрасов створює розгорнутий образ ” шляху-доріженьки”, що переростає в широку панораму селянської Росії: Широка доріженька, Берізками обставлена, Далеко протянулася, Песчана й глуха. По сторонах доріженьки Йдуть пагорби пологі З полями, з косовицями, А частіше з неудобною, Занедбаною землею; Коштують села старі, Коштують села нові, У річок, у ставків…
Картини природи в поемі нерозривно пов’язані із землеробською працею, з побутом селянина.
Так, опис весняної природи в поемі перейнято турботою селянина про врожай: Лісу, лісу поемние, Струмки й ріки росіяни Весною гарні. Але ви, полючи весняні! На ваші сходи бедние Невесело дивитися!
Образи природи в Некрасова наближені до миру селянського життя.
Так, хмари в поемі – “онуки малі”, що грають “з рум’яним сонцем-дідусем”, земля, що не встигла покритися зеленню, – “мрець без савана”, дощ у небі, що просвітліло, – мотки пряжі із золотими нитками. “Сонце червоне” сміється, “як дівка зі снопів”, “поле многохлебное” коштує перед орачем, “як військо перед царем”. І навпаки, почуття селян, саме їхнє життя й смерть рівняються із природними явищами.
Так, душу в кожного селянина – “що хмара чорна”, століття замужньої селянки – “що день без сонечка”, сама молодушка – “що ластівка без крив”. Дід Савелій у поемі схожий на ведмедя, Де-Мушка на плечах у діда – “немов яблучко у вершині старої яблуні”. Селянин у поемі Некрасова – плоть від плоті миру землі, природи.
Характерний портрет Якима Нагого: Вдивився пан в орача: Груди впала; як втиснений Живіт; в очей, у рота Закруту, як тріщини На висохлій землі; И сам на землю-матінку Схожий він: шия бура, Як шар, сохою відрізаний, Цегельне особа, Рука – кора деревна, А волосся – пісок. І навпаки, портрет Демушки фокусирует всю красу природного миру: Як писаний був Демушка! Врода взята в сонечка, У снігу білизна, У маку губи червоні, Брова чорна в соболя, У соболя сибірського, У сокола ока!
Весь гнів з душі красень мій Зігнав посмішкою ангельської, Як сонечко весняне зганяє сніг з полів… Подібне взаємопроникнення миру природного й людського ми зустрічаємо потім лише в лірику Єсеніна. Місяць у його віршах – “ягненочек кучерявий” і “вершник сумовитий”, місяць – “дитина”, осінь – “руда кобила”, хмара – “миша з величезним хвостом”, вітер – “отрок”.
Люди ж, риси їхньої зовнішності, їхнє поводження нагадують поетові про тварин і рослини: “зів’янув голови моєї кущ”, ” очі-голуби”, “зі снопом волось твоїх вівсяних”, “із червоним соком ягоди на шкірі”, “добре під осінню свіжість душу-яблуню вітром стряхать”.
У віршах Єсеніна природні образи також ототожнюються з миром селянського життя: “дощик мокрими мітлами чистить ивняковий кал по лугах”, “зоря на даху, як кошеня, миє лапкою рот”, “рудий місяць лошам запрягався в наші сани”, “хмари з ожереба іржуть як сто кобил”. У главі “Демушка” картини природи співвідносяться з миром людських почуттів. Так, Горе Матрени Тимофіївни, що втратила свого, первістка, випереджається описом горя пташечки, що втратила своїх пташенят.
Порожнечу й морок у материнському серці Некрасов підкреслює картиною глухої, темної ночі: Опам’яталася я. Темно навкруги, Дивлюся у вікно – глуха ніч! Так де ж я? так що із мною? Не пам’ятаю, хоч убий! Я вибралася на вулицю – Порожня.
На небо глянула – Ні місяця, ні зірок.
Суцільна хмара чорна Висіла над деревнею… Образ матері-селянки переростає в поемі в образ матері-природи. Наступна глава “Вовчиця” розповідає вже про голодну вовчицю, у якої повинні з’явитися щенята і яку пошкодував Федотушка.
Як зауважує Н. Скатів, “материнство в поемі почуття всеохватна, всепроникаюча, людська й природне”: мати-птах ридає по своїм загиблим дітям-пташенятам, мати-вовчиця добуває їжу собі й майбутнім дитинчатам, мати-селянка горює, що не вберегла свого первістка. Всі ці образи “зливаються в якийсь символ материнства”. Природа в Некрасова заспокоює, підбадьорює людини, повертає йому щиросердечна рівновага, вселяє в нього сили й надію. Так, ясна морозна ніч вселяє надію в серце Матрени Тимофіївни, сім’я якої втрачає свого годувальника – чоловіка її забирають у солдати.
Молитва “під зоряним небом божиим” дає їй сили й підказує рішення: За клином оглянулася я: Рівнина білосніжна, Так небо з ясним місяцем, Так я, так тінь моя…
Не моторошно й не боязно Раптом стало, – немов радісно Так і злітали груди… Спасибі вітру зимовому! Він, як водою студеною, Хвору напоїв: Обвіяв буйну голову, Розсіяв думи чорні, Розум відвертав.
Але природа може бути й страшній, лиховісній, ворожої людині, на совісті якого є гріхи. Так, у главі “Панщинна” перед нами з’являється похмура картина леснойчащоби, що зветься “Чортовий яр”. Там відбувається самогубство Якова, що стало його помстою панові.
По яру біжать весняні води, дерева шумлять, навкруги згустилася імла, снують сови з палаючими очами.
Провівши всю ніч у цьому страшному яру, пан покаявся у своєму вчинку. Способи зображення природи в поемі різні. Багато пейзажів у поемі поетичні, співучі, пронизані фольклорними, казковими мотивами.
В описах природи в Некрасова часто зустрічаються народні прикмети, загадки.
Так, крута веселка “до цебра”, полога – до дощу. Сніг “смирний до пори: летить – мовчить, лежить – мовчить, Коли вмре, тоді реве”. Всі землеробські роботи в поемі співвіднесені із православними святами.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)