Павло Тичина – співець народу України
Для того щоб зрозуміти поета, Й. В. Гете радив поїхати на його Батьківщину, адже тільки рідна земля дає сили і наснаги справжньому таланту. Перші дитячі роки Тичини пройшли в селі Піски на мальовничій Чернігівщині. У родині було дев’ятеро дітей, та невеликі статки не засмучували сім’ю.
Дитинство залишається з людиною на все життя. У пам’яті Тичини назавжди залишилися шелест липи, хор лісових дзвіночків, шум гаїв і дібров, хвилювання наповнених життям колосків пшениці і жита. Малий Павло
У такі миті йому здавалося, що високо в небі щось наче струже метал, а вниз падають тільки дрібні, просіяні звуки жайворонкової пісні. Ще він любив слухати пісні-веснянки у виконанні сільських дівчат, поважні розмови сусідів.
Батько змалку привчав дітей до праці. Він часто згадував свою нелегку молодість і терпіти не міг, коли діти сиділи без діла. Літом привчав працювати на городі, взимку – принести в хату води, дров, розчистити сніг.
Посильна робота не втомлювала дітей, тим більше, що ввечері збиралася вся сім’я, батько або хтось із старших
Мати – проста селянка – знала безліч казок, переказів і часто розповідала їх дітям тихими вечорами. Усе своє життя Тичина зберігав світлий спогад про дитинство. Україна, її мальовнича природа і прості трударі стали героями його віршів. 1918 року вийшла перша збірка “Сонячні кларнети”.
У кращому творі збірки-в “Думі про трьох вітрів” – поет висловив палку віру народу в зміни. Три вітри віють над Україною: злий Сніговій-Морозище, безжурний Буровій і ласкавий Легіт-Теплокрил. Сніговій-Морозище хотів би скувати землю і людей морозом. Буровій, байдужий до того, “чи по-зимньому, чи по-весняному” сходить сонце, і задоволений тим, що сам може “пити-гуляти, свою душеньку потішати”.
Він насміхається з людей і їхніх сподівань на весну та волю, “налітає, людям хати перекидає”. І тільки Легіт-Теплокрил прихильно ставиться до трудівників. Він летить, співає, до всіх “по-рідному промовляє”, не минає жодної селянської хати, “у драну шибку ще й пучками поторхкає-пограє”, несе радісну звістку про весну і волю. Тільки йому вірять люди, виходять з хат, стають до роботи.
“Дума про трьох вітрів” пройнята любов’ю до простих людей, вірою у світле майбутнє.
Вірш “На могилі Шевченка” Тичина написав 1918 року, коли Україна була окупована німецько-кайзерівськими військами. Окупанти нещадно придушували будь-який протест, жорстоко розправлялися з непокірними українцями. Та Тичина висловлював упевненість у перемогу народу над ворогами, в радість, яка прийде разом із нею:
Ой, буде ще потопу, і сміху, і вина.
Молодий Тичина радо прийняв революційні події, які змінили світ. Він вірив, що революція звільнить народ, виведе його із безпросвітної темряви у світле майбутнє. Поет захоплено писав про перетворення, оспівував вітер змін і тільки з роками зрозумів, що революція – це сльози, крон, смерть.
Це розуміння вилилося у трагедію всього життя Павла Григоровича. Співочий птах опинився у золотій клітці, з якої міг бути тільки один вихід – безславна смерть у сталінських таборах. І Тичина зламався, почав оспівувати партію, її досягнення у побудові комунізму. Та попри всі заборони у багатьох своїх віршах поет освідчувався у любові до народу України, до рідної землі.