Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в с. Пісках Козе-лецького повіту на Чернігівщині в сім’ї дяка. Навчався в бурсі, згодом – Чернігівській семінарії. Будучи музично обдарованою людиною, П. Тичина співав спочатку у семінарському, а пізніше – міському хорі.
1913 року він переїхав до Києва і вступив до Київського комерційного інституту, підробляв у редакціях журналу “Світло” і газети “Рада”, а також помічником хормейстера в театрі М. Садовського. 1918 року П. Тичина став членом редколегії газети “Нова рада”.
Належав до “Гарту”, потім до ВАПЛІТЕ. У цей період поет був неодноразово критикований за націоналістичні ухили. Аби уникнути фізичного знищення, йому довелося поступово пристосовуватись до ідеологічних вимог партії.
З 1934 р. П. Тичина був визнаний офіційним класиком української радянської літератури, шанований партією та урядом, удостоєний чи не всіх нагород і почесних звань: 1929 року він став академіком АН УРСР, членом-кореспондентом Білоруської
Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. в Києві.
П. Тичина – один з найобдарованіших та найконтроверсійніших українських митців ХХ ст. Перші поезії П. Тичини з’являються у 1906- 1907 рр. На зацікавлення юнака літературою мав вплив М. Коцюбинський. Друкуватися П. Тичина почав 1912 р. в київському журналі “Українська хата”. Від перших поетичних спроб, позначених впливом Т. Шевченка, О. Олеся, М. Вороного, Г. Чупринки та ін., поет швидко еволюціонував, і вже дебютна збірка “Сонячні кларнети” (1918) стала подією в українській літературі.
П. Тичина зміг синтезувати принципи імпресіоністичної та символістської манери творення образу, музичність вірша, поєднати найкращі здобутки українського та світового модернізму.
“Сонячні кларнети”, особливо друга частина збірки, просякнуті почуттям молодості й оптимізму, світлими та радісними образами, породженими надією на відродження української нації до державного життя після кількох століть колоніального рабства. Ставлення поета до національної революції розкривають поема “Золотий гомін” і твори, друковані в періодиці: “Гей, вдарте в струни кобзарі…”, “Ой що в Софійському заграли дзвони…”
Але вже у грудні 1917 р. більшовики розв’язали війну з Центральною Радою. У пам’ять про загиблих під Крутами П. Тичина написав поезію “Пам’яті тридцяти”. Жорстокість більшовиків вжахнула поета, тому й у поезіях збірки, позначених 1918 р., відчутне засудження жорстокості братовбивчої війни і тривога за майбутнє України, за майбутнє людської душі.
Розпач і страх назавжди полонили душу поета. Філософські роздуми з цього приводу лягли в основу збірки “Замість сонетів і октав” (1920). П. Тичина зрозумів неминучість нової доби і схилився перед нею. Наступні збірки “Плуг” (1920) та “Вітер з України” (1924) мали засвідчити упокорення поета перед нелюдською, непоборною силою революції. Однак поряд із вітанням нової влади у збірці багато творів, які відбивають тодішній стан душі поета, його розгубленість і страх.: “І Бєлий, і Блок…”, “26-ІІ (11-ІІІ) (на день Шевченка)”.
Щиро прагнучи бути на боці нової влади, П. Тичина протягом 1920-х рр. все ж таки пише такі поезії, як “Голод”, “Загупало в двері прикладом”, “Хто ж це так із тебе насміятись смів?”, уривки з поеми “Чистила мати картоплю…”, в яких змальовує духовну деградацію та здичавіння людини, за що й був неодноразово критикований.
1930 року вийшла друком збірка “Чернігів”, у якій, з одного боку, було пряме оспівування колективізації, Леніна, політичних статей Сталіна тощо. З іншого боку, ця збірка була позначена крайньою формальною ускладненістю, використанням бурлескних і простонародних форм, багатством авторських поетичних новотворів, грою різними змістовими площинами тощо. Внаслідок взаємодії “високої” ідеологічної тематики та “низької” бурлескної форми текст набув відверто іронічного забарвлення, що, імовірно, відбивало справжнє ставлення поета до відтворюваних подій. 1934 року П. Тичина видав збірку “Партія веде”, яка стала етапною на шляху до офіційного визнання його класиком соцреалізму та водночас творчої деградації.
З того часу і до 1964 р. П. Тичина видав багато книжок – проте митецька вартість переважної більшості з них не є високою. Виняток становить хіба що поема “Похорон друга” (1942), в якій поет зумів щиро й талановито передати почуття людини під час смерті близьких людей.
Якось П. Г. Тичина сказав про Т. Шевченка та І. Франка: “…цілий всесвіт їхні душі творчо поглинали – і водночас на всесвіт світили самі…” Подібне можна сказати і про самого П. Тичину.
Видатний поет XX століття, талановитий, тонкий, оригінальний та, на жаль, майже зовсім неоцінений прозаїк і публіцист, цікавий критик та літературознавець – таким був Павло Тичина.
Поступово, але неухильно, поет знаходив свою, тільки йому притаманну, манеру письма. Кожний вірш П. Тичини – це особлива картина, яку читач уявляє собі. Усе передається за допомогою слів, але результат не можна описати словами:
Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов. Я пішов від озерця Ти сказала мені: “Будь здоров! Будь здоров, мій любий юначе!..” Ах, а серце і досі ще плаче. Я ішов від озерця
Тичина – поет від природи. Його вірші йдуть від душі, у них він вкладає частку себе. Його інтимна лірика вабить читача своєю чистотою почуттів кохання, оригінальністю образного мислення, описом почуттів героя:
О люба Інно, ніжна Інно, Любові усміх квітне раз – ще й тлінно, Сніги, сніги, сніги… Я ваші очі пам’ятаю. Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша.
Ми.
Але П. Тичина – не тільки лірик, він ще й живописець. Його твори, які присвячені рідній природі України,- це теж картини. Вони володіють такою ж неповторною глибиною почуттів, як і інтимна лірика.
Я гадаю, що навіть людина, яка ніколи не бачила Вкраїну з її лісами, безкрайніми степами, зрозуміє, що це дійсно дуже гарна країна:
Там тополі у полі на волі (Захід сонця за обрій поніс) З буйним вітром свавільним і диким, Струнко рвуться кудись у далечь.
Але в житті поета були часи, коли треба було писати – Війна. Палають міста і села. Усі піднялись на боротьбу з ворогом.
Поезія Тичини теж воювала, ненавиділа, окрилювала. Гнів і ненависть, ніжність і ліричність, філософська заглибленність у проблеми життя і смерті – ознаки його творчості періоду війни:
Тримайте ж високо звання бiйця! Вперед несiте прапор Перемоги! Дiтей звiльняйте, матiр i отця!
Як бити ворога – то до кiнця Сами ж бо не впадуть вони пiд ноги.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)