“Патент на одержання зрілості української прози” (Павло Тичина) – Юрій Яновський (1902-1954)

Підручник Українська література 11 клас

Українська література 1920-1930 років

Юрій Яновський (1902-1954)

“Патент на одержання зрілості української прози” (Павло Тичина)

Роман “Вершники” тривалий час був культовим твором української літератури XX століття. Він містить риси жанрової та естетичної спадкоємності попередніх романів прозаїка. Проте цей роман відрізняється від інших за структурою: його розподілено на вісім новел, які мають завершену фабулу і можуть виступати самостійними творами. Таким чином Яновський започаткував

новий жанровий різновид – роман у новелах. Кожна з новел – “Подвійне коло”, “Дитинство”, “Шаланда в морі”, “Батальйон Шведа”, “Лист у вічність”, “Чубенко, командир полку”, “Шлях армій”, “Адаменко” – є композиційним центром роману.

У своїй сукупності вони відтворюють панораму подій періоду громадянської війни, показують розшароване українське суспільство. Твір починається новелою “Подвійне коло”, в якій протистояння сягає свого апогею: в степу під Компаніївкою протистоять один одному не просто загони, а різні ідеології.

“Подвійне коло” –

одна з художньо найдосконаліших новел роману “Вершники”. Це стилістично еталонний текст, у якому поєдналися вишукана фраза, сконденсований образ, експресивний малюнок, лаконічна форма. “Подвійне коло” є водночас і пунктирною історією, і психологічною драмою національних характерів, і стислим літописом доби початку 20-х років XX століття. Новела має риси побутової оповіді, дискусійного діалогу, історичної фрески й публіцистичної промови.

Кожен з братів Половців представляє певну світоглядну колористику: образ Оверка пов’язано з жовто-блакитним прапором, Панаса подано на тлі чорного прапора, Івана – на тлі червоного прапора. Кожен із них опиняється у ситуації “володар – жертва” і робить свій вибір. Жоден з Половців не витримує цього випробування, стаючи безпосередньою причиною смерті брата. Сім’ю Половців показано як мікромодель суспільства, котре розривають непримиренні суперечності. Колись рідні, Половці стали ворогами, ідеологічні переконання розвели їх по різні боки барикад.

Політичні акценти розставляються під час діалогів, які ведуть герої після чергового поєдинку. Оверко, Андрій, Панас знервовано, пристрасно кидають одне одному в очі звинувачення, навішують “ярлики”. Кожен із братів намагається утверди – ти свою правду. Всіх їх хвилює пам’ять роду, проте щось страшне, сильніше за родові звичаї і закони, керує героями.

Оверко міркує так: “Рід – це основа, а найперше – держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!” Панас іде ще далі: “нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття”.

Промовисто виглядають брати у час останнього словесного двобою. “Високому і дебелому* Панасу протистоїть “сухорлявий Іван”. Цей контраст не випадковий: не фізичною силою, а силою слова, силою ідеї перемагає Іван. Протистоять одна одній і манери мовлення: на нервове, гарячкувате, брутальне мовлення Панаса Іван реагує спокійно, впевнено. В останній момент Панас чіпляється за зневажені ним же самим Оверкові слова: “Чи чуєш, Іване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”.

Але почалася вже інша історія, де немає родової пам’яті, немає милосердя, немає пощади так званому класовому ворогу, ким би він не був. І знаком цього є загибель роду як основи розвитку суспільства. “Рід розпадається, а клас стоїть”,- ці антилюдяні слова промовляє більшовик Іван.

Літературознавець Юрій Лавріненко відзначав, що у цій кульмінаційній новелі роману “тема згуби матері, роду, нації через зневагу і нічим необмежену політичну боротьбу синів-братів” сягає свого апогею. Тому отрутою тхне від фальшивих штампів про боротьбу класів чужинця-комісара Герта, який в кінці новели втішає Івана, приголомшеного трагедією згуби трьох братів.

Автор майстерно компонує композиції роману, епізоди, формує матеріал у цілісний потік буття, де немає сюжетних “вузлів”, зате є безперервне струмування часу. Вражає читачів і глибина письма, що виявляється і в масштабних сценах, і в окремих художніх деталях, інколи жорстоких. Про майстерність митця свідчать і точно дібрані пейзажні деталі, що вказують на романтичність стилю з властивою йому поетичністю мовлення (“ліс порипував, як снасть”), і вміння створювати сильні характери. Скульптурно точно, об’ємно виліплено образ старої мудрої Половчихи (новела “Шаланда в морі”), яку не схитне ніяке життєве горе.

Дещо несподіваний фінал новели: ця сувора жінка (“одежа на ній віялась, мов на кам’яній”) йде, ніжно обнявшись із врятованим її надією та любов’ю чоловіком.

Пересторогою для всього людства є біблійна легенда про Каїна та Авеля. Пересторогою українцям повинні бути злочини братів Половців, вчинені не тільки через ігнорування заповітів предків, а й через згубний вплив історичних обставин.

Новелу написано як драматичну поему в прозі. Динамічна й художньо видовищна історія характеризується умовністю і віртуальністю конфлікту, очевидною кінематографічністю, розгортається за логікою монтажу кадрів. Ритміка тексту немовби передає безмежність степу, неосяжність неба, на тлі яких розгортаються трагічні події.

Новела “Дитинство” інтонаційно продовжує стилістику “Подвійного кола”: та сама ліро-епічна мелодика південноукраїнського степу, показаного як “рівна, безмежна просторінь”, як “гола рівнина без ріки, без дерев”, “як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск”. У ній звучать елегійні, ностальгійні інтонації, поєднані з тремтливою патетикою природної краси й величі життя. “Дитинство” – це картина-пейзаж, що відтворює загадковий образ таврійського степу – “українського Техасу”, за красномовним висловом Яновського. Це прекрасні пейзажні картини і неймовірні припущення, виписані з вигадливістю і м’якою іронією.

Це дотепна версія дитячого світобачення: “І хочеться знати, куди падає сонце, кортить дійти рівним степом до краю землі й заглянути у прірву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, і як вони лежать на дні провалля – як решета, як сковороди чи як жовті п’ятаки?”.

“Дитинство” – це лірична історія “малого чабанця” Данилка, його перших вражень про світ і переживань, це зворушлива оповідь про дружбу хлопчика з прадідом Данилом. Це щемливий і проникливий твір про початок становлення свідомості героя, про перші зіткнення з болем, самотністю, втратами. Це поетичний трактат про пов’язаність подій, думок, земних і неземних реалій у навколишньому світі.

Відомо, що автор новели “Дитинство” використав розповіді Миколи Куліша про дитячі роки і рідний Таврійський край. Яновський художньо відтворив факти, пов’язані з життям драматурга та його роду, використав географічні назви, пов’язані з його біографією, – Джарилгачська коса, острів Тендра, Гола пристань, Олешки, Херсон, Каховка тощо.

Новела “Дитинство” – водночас ще й етнокультурний нарис про традиції степового буття. Докладно описано, як відзначають сорок святих, Теплого Олексу, вербну неділю, Великдень, розкрито насичену й різноманітну палітру почуттів і пригод Данилка під час народних обрядів.

У новелі “Шаланда в морі” йдеться про Івана, єдиного вцілілого нащадка Мусія та Марії Половців: ” Тільки Іван працює на заводі і робить революцію”. При поверховому читанні твору цей персонаж здається позитивним. Насправді – це найбільший ідейний фанатик з-поміж братів. Єдина фраза свідчить про його

Микола Самокиш. Хто за що бореться. 1920-ті

Зневагу до родини, до рідної крові: “Рідрозпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс”. Іван без краплі співчуття готовий віддати рідного брата на тортури революційному трибуналу. Без сумніву, Іван і Панас добре знають, що чекає останнього, тому приречений отаман махновського загону вдається до самогубства. У своєму загоні Іван не є справжнім керівником.

Кілька разів він поглядами запитує дозволу на прийняття рішення в комісара Герта, від якого, очевидно, не зміг захистити й чотирнадцятилітнього Сашка, хоча своєю поведінкою підкреслював, що це лише дитина, яку за участь у громадянській війні годилося б добряче провчити, а не віддавати до трибуналу. Поява червоного загону опоетизована письменником з кон’юнктурних міркувань. Те, що погода змінюється на краще, можна розцінювати як художній прийом.

При скрупульозному прочитанні новели бачимо справжнє єство Івана, Герта і червоноармійців. “Гуманіст” Іван пропонує полоненим махновцям або приєднатися до його загону, або вертатися додому, до мирної праці. Серед махновців переважали сини заможних і середніх селян, тому більшість вибрали другу умову, наївно повірили більшовикові, за що жорстоко поплатилися – Іван наказав кулеметникам розстріляти тих, кому Щойно гарантував життя і волю, а така підлість з боку червоних командирів у ті часи була нормою: “Тоді Іван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кілька кулеметів почало стріляти, і кулемети спинилися, коли завдання було виконане”.

Так чинять тільки негідники і злочинці.

Заслуговує схвалення Іванове бажання врятувати від розстрілу принаймні Сашка. Та комісар Герт, якому надана вся влада в загоні й з яким мусить рахуватися Іван, скептично ставиться до Іванового твердження, що Сашко – ще дитина, тому підлітку перед смертю доведеться пройти катівню революційного трибуналу: “Іван взяв Сашка за чуба, що виглядав з-під шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт осміхнувся”. Яновський підкреслює, що Іван – не бездушна людина, його глибоко зачепила смерть рідних, що передано словами: “/ Іван Половець загубив трьох своїх братів”.

Проте комісар Герт не вміє ні співчувати, ні переживати. Відчуженість і байдужість звучать у його словах: “Одного роду, – сказав Герт, – та не одного з тобою класу”.