Парадокс (грецьк. paradoxon – несподіваний, дивовижний, той, що суперечить здоровому глуздові) – у логіці – міркування, – яке не належить до ряду істинних чи хибних. Трапляється П. у філософії (пойменований Е. Кантом антиномією), у математиці та в лінгвістиці (семантичний та синтаксичний П.), а також у художній літературі, де вживається як художній засіб, відіграючи відмінну за смисловим навантаженням функцію. Подеколи П. формулюється у вигляді афоризму, близького до Народного прислів’я (“Тихіше їдеш – далі будеш”), каламбуру (“Катерина
Має лаконічну, викінчену за думкою форму. Віртуозністю парадоксального мислення відзначалися Б. Паскаль, Ф. Ларошфуко, О. Уальд, А. Франс, Б.-І. Антонич та ін. Інколи П. вживається як складник мовлення літературних персонажів, окреслюючи їхні індивідуальні особливості (класичні образи баби Палажки та баби Параски, створені І. Нечуєм-Левицьким).
Значно рідше П. спостерігаються як окремий твір (“Парадокси” Ціцерона, “Чи сприяло відродження наук та мистецтв поліпшенню моралі?” Ж.-Ж. Руссо, “Парадокс про
Часто, особливо у практиці авангардистів, принцип П. гіпертрофується, тому при втраті чуття естетичної міри може перетворитися на фарс.