Пабло Неруда А чи не багато назв? Перекладач: К. Дрок
Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ – ХХ сторіччя (укладач Д. С. Наливайко).- К.: “Навчальна книга”, 2002. Понеділок зав’яз у вівторку, Неділя сплітається з роком:
Хіба ж ото час наріжеш Твоїми сумними ножицями? Хіба ж ото назви днів Не зливаються з морем ночі?
Нікого не кличуть Педро, Ніхто – ні Марія, ні Роза, Ми всі із піску і землі, Всі – тільки дощ в дощі.
Мені казали про Парагваї, Венесуели і Чилі – Про що вони. Не розумію: Мені знана шкіра
Але немає у неї прізвища! Жив я з корінням поряд – І більше квітів його любив. Я розмовляв з камінням – Врочистіше дзвону воно звучало.
Дуже довга була весна, Що й зими прихопила трохи… Час понатер мозолі нам:
Рік – мов чотири століття. Коли ж бо я сплю вночі – Як то звусь я і як не звусь? А коли прокидаюсь – хто я, Коли сон убив моє “я”?
Це і значить, що ми без краю На берег життя ступаєм, Ми вічно новонароджені, І тримаєм даремно ми в роті
Стільки тихих імен, Назв пустих, непотрібних, Стільки літер горластих, Імен, твоїх і моїх, Стільки чорнильних написів.
Всі речі я скласти б хотів, Змішать їх і відтворить, Переплутать і оголить, Щоб і у світу була Цілісність океану,
Щастя ясна повнота, Запах живий, приємний.