Орфей, Еврідїка, Гермес (переказ)

Була це душ копальня дивовижна, – у ній, як жили тихих срібних руд, тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням струміла кров, що до людей пливла; тяжким порфіром в тьмі вона здавалась. Ото й увесь багрянець.

Там були урвисті скелі, і ліси безлюдні, і зведені над пусткою мости, і той сліпий, великий, сірий став, що над своїм глибоким дном повиснув, як небо дощове над краєвидом. І поміж піль, полога і сумирна, виднілася бліда стяга дороги, простелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони: Попереду ішов стрункий мужчина в киреї голубій; він

нетерпляче і мовчазливо в далечінь вдивлявся, і крок його жадібно жер дорогу великими шматками; в нього руки звисали з-під киреї тяжко й хмурно, немов забули вже про легкість ліри,, яка отак була вросла в лівицю, як віть троянди у гілки оливи. Чуття у ньому начебто двоїлись, бо мчався зір, неначе пес, вперед, вертався, і спинявся, і чекав на повороті ближчому дороги, – а нюх і слух позаду залишались. Йому здавалось іноді, що він вчуває кроки кожного з двох інших, які за ним узвозом вгору йшли. Проте це тільки крок його лунав і вітер ззаду торгав за кирею.

Та він собі казав: “Вони ідуть”, казав це гучно й до луни вслухався.

Вони ідуть, але страшенно тихо обоє ходять. От якби посмів він обернутись (але обертатись було йому заказано при ділі, яке він майже довершив), – тоді побачив би, що йдуть обидва тихі

В дівочості новітній, неторканній вона вже існувала; стать її була, немов надвечір юна квітка, і так одвикли від звичаїв шлюбних у неї руки, що й самого Бога безкрайнє лагідний напутній дотик її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже – не та білява жінка, оспівана колись в піснях поета, вона уже – не пахощі й не острів широкої постелі, бо уже вона не власність жодного мужчини.

Її розв’язано, мов довгі коси, і віддано, мов пробуялу зливу, й поділено, немов запас стократний. Вона – вже корінь, і коли нараз її спинив і з розпачем промовив до неї Бог: “А він таки оглянувсь”, безтямно й тихо запитала: “Хто?”

А там здаля, при виході у світло, стояв хтось темний, що його обличчя не розпізнати. Він стояв і бачив, як на стезі дороги польової печальнозорий Бог і посланець безмовно обернувся, щоб іти за постаттю, яка назад верталась, хоч довгий саван заважав іти, невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Переклад з німецької М. Бажана


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Орфей, Еврідїка, Гермес (переказ)