Була це душ копальня дивовижна, – у ній, як жили тихих срібних руд, тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням струміла кров, що до людей пливла; тяжким порфіром в тьмі вона здавалась. Ото й увесь багрянець.
Там були урвисті скелі, і ліси безлюдні, і зведені над пусткою мости, і той сліпий, великий, сірий став, що над своїм глибоким дном повиснув, як небо дощове над краєвидом. І поміж піль, полога і сумирна, виднілася бліда стяга дороги, простелена, мов довге полотно.
Дорогою цією йшли вони: Попереду ішов стрункий мужчина в киреї голубій; він
Та він собі казав: “Вони ідуть”, казав це гучно й до луни вслухався.
В дівочості новітній, неторканній вона вже існувала; стать її була, немов надвечір юна квітка, і так одвикли від звичаїв шлюбних у неї руки, що й самого Бога безкрайнє лагідний напутній дотик її вражав, немов надмірна близькість.
Вона уже – не та білява жінка, оспівана колись в піснях поета, вона уже – не пахощі й не острів широкої постелі, бо уже вона не власність жодного мужчини.
Її розв’язано, мов довгі коси, і віддано, мов пробуялу зливу, й поділено, немов запас стократний. Вона – вже корінь, і коли нараз її спинив і з розпачем промовив до неї Бог: “А він таки оглянувсь”, безтямно й тихо запитала: “Хто?”
А там здаля, при виході у світло, стояв хтось темний, що його обличчя не розпізнати. Він стояв і бачив, як на стезі дороги польової печальнозорий Бог і посланець безмовно обернувся, щоб іти за постаттю, яка назад верталась, хоч довгий саван заважав іти, невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Переклад з німецької М. Бажана