О. Олесь. “Княжа Україна”. – Київ, “Веселка”, 1991.
Ліс густий, дрімучий, темний, Споконвічний ліс росте, Не проб’ється навіть сонце Крізь гілля його густе.
Велетенські граби, вільхи, Сосни, явори, дуби Раз в століття полягають Після віку боротьби.
Де родились, там вмирають, Обертаються у тлінь, На могилах виростає Ряд наступних поколінь.
По лісах шумлять потоки, Смарагдові від трави, Розпливаючись то в багна, То в озера, то в стави.
По річках, озерах, багнах Вічний галас, вічний спів, Крик гусей, качок і чапель, Зойк
Лебедині білі зграї В небі хмарами летять, Навкруги орлині крила Гучно, хижо лопотять.
Над струмком спинився олень, Прислухається, тремтить, Десь почув непевний шелест І зникає через мить.
То ведмідь ішов напитись, Остудитися в воді, То збирають під дубами Чорні вепри жолуді.
По лісах блукали кози, Тури, олені, вовки, Кабани, ведмеді, лосі, Рисі, зубри, борсуки.
Не стихав до ночі галас, Дикий рев і ніжний спів… Все кругом жило, змагалось, Ліс дивився і шумів.
По лісах дрімучих, темних, З луком пращур наш ішов, З рисем, лосем і ведмедем Він боровся і боров.
Здобував він теплі хутра,
А на півдні за лісами Колихалось море трав: То над степом буйний вітер На шовкових струнах грав.
Степ широкий, степ безмежний, Де початок, де твій край?! Коли сам стрибог не знає – У Дажбога поспитай.
В день ясний горіло сонце, Нерухомо вітер спав, Нерухомо в мертвій тиші Степ незайманий стояв.
В бурю він шумів, як море, І ховався в сизій млі, Полохливо буйні трави Припадали до землі.
А зимою умирав він, Спав під килимом снігів… Тихо, пусто… Тільки чути Десь сумне виття вовків.
Та часами прогуркочуть Диких коней табуни; Наче вихори, здіймають Білу куряву вони. .
На лісах дрімучих, темних, На незайманих степах Спочивала Україна В золотих, дитячих снах.