Олесь Гончар – Блакитні Вежі Яновського (Скорочено)

Пам’ятаєте ту першу вражаючу фразу “Вершників”, той могутній, сповнений епічної сили заспів? Як лютували шаблі під Компапіївкою, де зчепились бортами степові пірати, і коні бігали без вершників, і небо “округ здіймалося вгору блакитними вежами”?..

Давно помічено, що степові люди мають вроджений потяг до моря, з дивною силою воно зваблює степовика, заполонює своїм простором, морською далеччю.

…Море Яновського – то насамперед образ свободи, гуманістичне уславлення людини, її відваги, мужності й витривалості…

“Шаланда

в морі” – одна з найромантичиіших в нашій літературі новел, хоч ця романтика написана пером нещадного реаліста.

Одначе вернімось до веж чи, точніше сказати, – до того неба, що здіймалось тоді округ нас “блакитними вежами”. Як усе-таки: чи в дійсності митець їх спостеріг, чи був то лише плід його фантазії? Цікавість природна, але куди важливішим було те, що завдяки художникові ці вежі з’явились, увійшли в паш духовио-естетичпий світ, зробивши одразу багатшими нас, і, почувалось, відтепер вони будуть із нами завжди. Інакше кажучи, сталося ще одне, хай ніби не таке вже й велике мистецьке відкриття:

ландшафт краси розширився, відтворено якусь нову, раніше незнану художню сутність.

Образ дивовижний навіть для Яновського, рідкісний в нашій прозі своєю наповненістю, такий же місткий, як червона зоря “Альдебараи і все сузір’я – журавлиний ключ вічності”…

Часто кажемо: нове слово в літературі. А насправді як рідко таке слово в літературі мовиться… Тут було саме воно, саме нове.

Замість улюблених давніми романістами похмурих веж середньовічних замків із щілинами сторожких бійниць, з потайними льохами-казематами, вперше на обріях світової літератури з’явились ці вежі нерукотворні – блакитні бастіони степового українського неба. Виникли як образи чистоти й величі визвольної боротьби народу, як символ нездоланності й безсмертя самої революції.

Епоха велетенських битв, до краю оголених соціальних конфліктів, епоха великих пристрастей і надлюдських напруг знайшла у “Вершниках” гідне відтворення. Духом героїчного часу в книзі овіяно все, цей дух відчувається в самій художній новизні твору, в його стилістиці, ритмах, в його, сказати б, органному звучанні.

Захоплювала і музика окремої фрази, міць, густопис, карбованість рядка і монументальність образів книги в цілому, де могутні постаті героїв виступають так рельєфно і все художнє литво новел поєдналось між собою так гармонійно, що аж доречно в цьому випадку вжити слово “довершеність”.

Свіжа оригінальна поетика Яновського сприймалась у спорідненості з мистецтвом Довженковим: художні образи-символи такого ж повіюц-віття і внутрішньої місткості, тільки що в одного вони розгортались на екрані, а в його побратима лягали па напір, шикуючись у рядки сучасного епосу, в повноголоссі, перейняті, може, з народної думи речитативи…

Були потім фронти, але й там, серед жахіття війни, серед чорних її ураганів блакитні вежі Яновського не переставали для багатьох із нас існувати. Недарма ж десь під Кенігсбергом на грудях у полеглого бійця було знайдено прострілеиий примірпичок “Вершників”, в останній любові прикипілий до солдатського серця…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Олесь Гончар – Блакитні Вежі Яновського (Скорочено)