НА П’ЯТІМ ПОВЕРСІ Так, завтра зрання та ж незмінна пісня, Все те ж життя бездомних волоцюг, І ще міцніше, аж за горло стисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг. Та прийде вечір – завтра чи позавтра,- Забувши втому, я не буду йти, Я буду бігти й обминати авта – На п’ятий поверх, де чекаєш ти.
І невідмінно – березень чи грудень – Все те ж питання й відповідь: “На днях”… Все та ж потіха: “Може, якось буде”… Все так же – в мозок найгостріший цвях. Та ось вже ніч. І на руці твій дотик. Ясніє зір, відпочиває слух, І так безжурно
Як з голови мій чорний капелюх. А покій наш – це передпокій неба, І у казки я вірю знов і знов, Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь, Перепливає крізь моє вікно. Ти теж веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій тут і знову там. “Буенос-Айрес! Африка! Марокко!” – Так дзвінко й гостро вимовлять устам. Палить сонце, дощі, вітри,
У пісках поринає крок, Серед ночі зловіщий крик Залітає до нас в шатро. “Відпливаймо!” – беру весло, “Небезпека!” – не зложу рук,
Все разом: і добро, і зло, Всі шляхи: і пісок, і брук! А завтра зрання – та ж незмінна пісня, Все так же набік чорний капелюх, І аж до ночі не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг…