Олександр Іванович Ковінька (справжнє прізвище – Ковінько) (13 січня 1900 , с. Плоске, Полтавського повіту Полтавської губернії Російської імперії – 25 липня 1985, Полтава, УРСР) – український письменник-гуморист.
Народився у селі Плоске (нині Решетилівського району Полтавської області) в родині селянина-бідняка.
Закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі. З 12 років пішов у найми. У 1917 склав екстерном іспити за чотири класи гімназії.
Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві.
У
Був членом партії боротьбистів. Брав участь у боях з денікінцями, потрапив до них у полон. Знову був звільнений і вступив до Червоної Армії (разом з В. Сосюрою). Затим воював у війську УНР.
Війна закінчилась для нього у таборі біля Познані (Польща) де перебував у 1920-1921.
Після повернення додому вступив до комітету незаможників. Був секретарем
1926-28 навчався в Полтавському інституті народної освіти (заочно).
Друкуватися почав 1926 р.- тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті “Селянська правда” була вміщена його гумореска “Містки та доріженьки”. Друкував гумористичні оповідання та фейлетони в газеті “Більшовик Полтавщини” , журналах “Червоний Перець”, “Плуг”, “Червоний шлях”, “Нова громада” (“Соціалістична громада”), “Молодий більшовик” та інших часописах.
1928 став штатним фейлетоністом газ. “Більшовик Полтавщини”.
Перша книга – збірка гумористичних і сатиричних повістей “Індивідуальна техніка” (Харків, 1929), друга – “Колективом подолаємо” (Полтава, 1930).
6 жовтня 1934 року заарештований органами НКВС у справі “Контрреволюційної боротьбистської організації”. 27-28 березня 1935 виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР засуджений до десяти років таборів. Відбувати покарання засланий до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Звільнений 1947, але без права повернення в Україну, жив у Якутії.
Там у 1950 заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана.
4 липня 1956 судово-слідчу справу його було припинено за відсутністю складу злочину. .
Після реабілітації повернувся на батьківщину, до рідної Полтави.
Був відновлений у рядах СПУ, повністю поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі “Прапор” автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість “Як мене купали й сповивали” (1957), видав збірки гумору та сатири “Кутя з медом”, “Гуморески” (1960), “І не кажіть, і не говоріть” (1962), “Коти й котячі хвости” (1964), “Директиви і корективи” (1965), “Попав пальцем в небо” (1966), “Всякого бувало… ” (1967), “Чарівні місця на Ворсклі” (1968), “Згадую й розгадую” (1970), “Пухові подушки” (1971), “Отак, прямо і прямо” (1976), “Кислі яблука” (1978), “На що ви натякаєте?..” (1978), “Як воно засівалося” (1979), “Гостріше гостріть пера” (1983) та ін. Його творчий доробок поповнився сатирико-гумористичними повістями “Хрестоносці” та “Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп’яка Василя Черпака”, автобіографічною оповіддю “Чому я не сокіл?..”, публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу.
Помер у місті Полтава.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)