Екзаменаційні добутки по українській літературі. З раннього дитинства, подорожуючи історичними місцями української землі, ми захоплюємося архітектурними спорудженнями, фресками, картинами й завжди в нас виникає безліч питань: хто створив ці шедеври? Як збереглися вони, створені багато сторіч назад, до наших днів? Відповідь на деяких з таких питань дав видатний український письменник П. Загребельний у своєму циклі романів про Київську Русь
Цей геніальний прозаїк, користуючись архівними документами й художньою уявою, прагнув об’єктивно
Складним був процес формування таланта цього геніального зодчого, багато горя, страждань довелося йому пережити. Ще маленьким осиротілий хлопчик одержав у діда Родима – доброго й великого язичеського майстра – науку на все життя: не коритися вельможам і дивуватися фарбам миру
Так і жив Сивоок – ніколи й нікому не корився, але при цьому відчував дивний мир квітів. У дитинстві він любив спостерігати, як мовчазний щедрий добрий дід Народимо чаклував над полум’ям, і фарби народжувалися, грали, жили буйним, веселим життям. За ті трохи счастливих. років Сивоок навчився добра, “знав лише почуття, які піднімають людини над миром, не відав принижень, лукавства, заздрості”, оселилася в його душі здатність захоплюватися всім прекрасним. Після трагічної смерті діда Родима, що не прийняв хреста, Сивоок потрапив у Київ і вперше побачив церкву Богородиці, від краси якої прийшов у замилування. Саме тоді, споглядаючи цей храм, відчув той новий дивний мир фарб, що носив у собі.
Враження від побаченого, він зберіг на все життя. Через багато років задумав Ярослав Мудрий спорудити на слов’янській землі храм, що був би краще, ніж у Константинополі, а Сивооку вдалося з воску виліпити собор таким, яким він собі його представляв. І зодчий Сивоок, і князь Ярослав мріяли про такий храм, який би відтворив дух народу, прославив слов’янську землю
Саме для цього і повернувся Сивоок з Константинополя в рідний край, щоб возвеличити й прославити його. Для художника Сивоока Софія мала свій образ: “те була зелена просвітленість, начебто ранкова морська прозорість”. І розумів геніальний майстер, які будуть будувати у важкій роботі, серед бідності, позбавлень, горя, прокльонів і зліз церква, щоб “увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилася цим храмом”. Сивоок як художник з народу задумував свою Софію не для прославляння християнського бога, у фарби вкладав свою душу, своє життя, серце неспокійними, змученими поневіряннями в мандрах.
Ярослав Мудрий як князь Київської Русі усвідомлював, що для великої держави все робиться, для слави божої й на віка вічні. Церква буде стояти на цій землі століття, тому що велика держава, таке, як Київська Русь, вимагало величного спорудження. Саме таким і став Софійський собор у Києві.
Будувався цей храм важко: у сльозах, прокльонах і крові, але піднявся він на слов’янській землі, що не знала дотепер кам’яних споруджень, як чудо “небаченої величі й краси, храм, що своїм внутрішнім і зовнішнім оздобленням, своєю пишнотою й барвистістю не мав рівних у цілому світі”. Успадковуючи кращі народні традиції мистецтва, архітектури, Сивооку вдалося створити шедевр, у якому гармонійно з’єдналися дві культури: язичеська й християнська. Тому й стояв Софійський собор – кольори душі народної – рожевим кам’яним чудом серед білих снігів, тому що споруджувався він руками народу й для народу.
Цей храм уже з першого дня його існування мало хто вважав житлом для бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу оселився дух громадянства й мудрості тих, хто будував державність Київської Русі. Це величне монументальне спорудження стало предметом заздрості, і коли вороги нападали на Київ, те “насамперед руйнували собор Софії”.
Вороги намагалися стерти його з особи Землі, але він завжди стояв уперто, непоколебимо, вічно “начебто не вибудуваний був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, голосним її словом, мелодією, фарбою”. Цей собор був теперішнім кам’яним чудом, квітчастим, як душа й уява народу, що створив його. Багато хто будували й захищали собор, ще більше рук намагалися його зруйнувати.
Знищити його хотіли й “свої”, і “чужі”, але в усі століття минулого й захисники цього храму. Це й Петро Могила, що відновив фрески й мозаїки, це й герой роману Гордої Отава, що ціною власного життя врятувало собор від знищення фашистами, це й Борис Отава – сучасний талановитий учений, що продовжив справу батька, вивчаючи історію Софійського собору. У романі вдало об’єднані три тимчасових періоди: сива давнина, фашистське навала, сучасність. Об’єднуючим центром цих тимчасових періодів став Софійський собор – символ незламності духу народного, неможливості знищити його історію, символом великої слов’янської культури. Геніальні люди споруджували цей архітектурний пам’ятку.
У мозаїках, фресках втілене духовне багатство прадідів. Свій талант, горіння своєї душі вони передавали нащадкам, тому пам’ять про цих людей ніколи не зітреться, а буде жити вічно в їхніх утворах, “і чудо це не скінчиться ніколи…”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)