Раскольникову близький Наполеон. Мірилом всіх цінностей для Раскольникова стає власне “я”. Пізніше він буде затверджувати, що “незвичайна” особистість “має право дозволити своїй совісті переступити… через інші перешкоди, і єдино в тім тільки випадку, якщо виконання його ідеї (іноді рятівної, може бути, для всього людства) того зажадає”.
Дозвіл “на кров по совісті”, але заради “руйнування сьогодення в ім’я кращого” визначає позицію Раскольникова.
Достоєвський доводить, як дивовижно цей світогляд, тому
Ідея Раскольникова жахлива. Вона ділить людей на “вищих” і “нижчих”, на “право имеющих” і “тварина тремтячу”, на людей і нелюдей. Ця ідея антигуманна: вона звільняє людей
Після вбивства почалася нова смуга внутрішнього буття Раскольникова. Відбувся перелом у його свідомості. Начебто пропасти разверзлась між ним і людьми – така самітність, таке відчуження, таку безпросвітну нудьгу відчув він: “З ним відбувалося щось доконане йому незнайоме, нове… ніколи не колишнє”. “Йому здалося, що він начебто ножицями відрізав себе сам від всіх і всього в цю хвилину”. Розкольників не може жити по-старому.
Вчинене стало непереборною перешкодою між ним і всіма навколишніми. У сумній самітності починається болісне осмислення того, що він зробив. І болю, стражданню немає кінця
Він не може собі простити, що з егоїстичного прагнення затвердити свою силу зробив божевільний учинок: “…треба було довідатися тоді… чи воша я, як всі, або людина? Чи зможу я переступити або не смогу!.. Чи тварина я тремтяча або право маю”. Стражденно він приходить до переосмислення моральних цінностей: “Хіба я старушонку вбив? Я себе вбив”.
Моральні борошна Раскольникова збільшуються тим, що слідчий Порфирій Петрович догадується про його злочин, і тому зустрічі з ним – новий етап самоперевірки Родіона, джерело подальшого перетворення. “Страждання – велика річ”, – говорить Порфирій Петрович. Він радить Родіонові знайти нову віру й повернутися до гідного життя й указує на єдиний шлях самоствердження особистості: “Станьте сонцем, вас і побачать”.
Достоєвський затверджує, що тільки через позитивне, високе, людяне можна піднятися. Справжній носій віри у романі – Соня Мармеладова. Соня не є виразником авторської свідомості, але її позиція близька Достоєвському, тому що для неї вища цінність на землі – людин, людське життя. Коли Раскольникову стає нестерпно, він іде до Соні.
У їхніх долях багато загального, багато трагичного. Соня відчула в Раскольникове головне: що він “жахливо, нескінченно нещасний” і що вона потрібна йому. Соня вважає, що Розкольників вчинив злочин перед Богом, перед землею росіянці й росіянином народом, тому й відправляє його каятися на площу, тобто серед людей шукати порятунки й відродження.
Покарання власною совістю для Раскольникова страшнее, чим каторга. Він розуміє, що тільки в любові й каятті може знайти порятунок. Поступово Соня стає частиною його існування.
Розкольників бачить: релігія, віра в Бога для Соні – те єдине, що залишилося їй “поруч нещасного батька й божевільної від горя мачухи, серед голодних дітей, потворних лементів і докорів”.
Для самого Достоєвського в понятті “Бог” злиті подання про вищі початки буття: вічній красі, справедливості, любові. І герой Достоєвського доходить висновку, що Бог – втілення гуманності, здатності служити нещасним, занепалим. Розкольників обертає свій погляд до каторжан, які поруч із ним, і розуміє, що він їм потрібний: засуджені, знедолені чекають його допомоги. Це перший проблиск щастя й щиросердечного очищення героя.
Достоєвський приводить свого героя до думки про необхідність жити й затверджувати себе в житті не через людиноненависництво, а через любов і доброту, через служіння людям. Складно й болісний шлях Раскольникова до пізнання сенсу життя: від злочину до жалю й любові до тих самим людям, які хотів нехтувати, уважати нижче себе.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)