У романі “Євгеній Онєгін” зображений багата російська географія – від осіб із провінції до столичного паркету до сільського цвинтаря – яскраві картини, намальовані точним і легенею пушкінським словом. Тут і Петербург, і сіло, і дворянська садиба. І над всіма описами на найвищому щаблі коштує незабутній образ Петербурга – північної Пальміри – оспіваного багатьма поетами й прозаїками. Але Пушкінський опис найкраще.
У його добутках це не місто, ” Петра утвір”, відтворене і як місце, де живуть його герої, а окремий герой,
У романі “Євгеній Онєгін” читач із самого початку бачить лише край огорожі його саду, куди мосье водить гуляти маленького Євгенія. Пізніше автор показує не найкращі й улюблені куточки столиці – ресторани, театри, бальні зали…
И вже наприкінці першого розділу образ Петербурга виникає перед читачем у картинах побуту: його невгамовний Петербург оживає під барабанний стукіт військових, поспішають рознощики, “із глечиком охтенка поспішає, Під нею сніг ранковий хрумтить”, “трубний дим Стовпом сходить блакитним…”, пекар “німець
“…прозоро й світле Нічне небо над Невиттю “, “Дыханьем ночі прихильної Безмовно впивалися ми” Нева, неспокійна петербурзька ріка, “закована в граніт”, і для неї знайдені закохані слова, начебто для синьо-зеленого венеціанського каналу: “Лише човен, веслами махаючи, Плила по дрімаючій ріці: И нас зачаровували вдалечині Ріжок і пісня відважна…”
Місця, про які поет знайшов стільки гарних слів, добре знайомі – наприклад, вулиця Мільйонна – де “…дрожок віддалений стукіт З Мильонной лунав раптом”. Кожне з улюблених місць зв’язане для автора із чимсь приємним. На рядках роману ми знаходимо теперішні гімни шампанському (Удови Клико або Моэта Благословенне вино) і бордо (“нехай живе бордо, наш друг!”), опису дружніх зустрічей (“Люблю я дружня брехня И дружній келих провина Порию тієї, що названо Пору меж вовка й собаки”)
Пушкіна порівнює канали Петербурга з венеціанськими, але це порівняння не пряме, воно зроблено за допомогою зображення картини – образ човна, що пливе по ріці: “…Лише човен, веслами махаючи, Плила по дрімаючій ріці..” Образ Італії виникає й після того, як автор згадує Торквато Тассо: “…Але слаще, серед нічних забав, Наспів Торкватовых октав”
Образ Венеції завершується загадкою про “адріатичну срібну хвилю”, про плавання на човні з венеціанкою “у таємній мовчазній гондолі…” і чарівних строфах Петрарки…
Для автора Італія – це образ овіяною мрією волі, як і море. Тут, у холодному Петербурзі, поет мріє про інше море – теплом, вільному, “Де я страждав, де я любив, Де серце я поховав”. “Броджу над морем, чекаю погоди, Ваблю вітрила кораблів…”- пише про себе автор з берегів Неви. І все-таки, виконуючи гімн яскравому, шумному, гарному Петербургові, Пушкін згадає інші місця – і помітить: “Я був породжений для життя мирної,
Для сільської тиші:
У глухомані звучніше голос лирный, Живее творчі сни”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)