Ім’я Лесі Українки навічно ввійшло в історію української літератури, як ім’я поетеси, у чиїм серці живе безсмертна іскра Прометея. Тому з-під пера цієї великої жінки виходить чудова драма-феєрія, у якій зображується вічність духовної краси. Краса ніколи не вмирає в серце Лесі Українки, як і в серце в її улюбленої героїні – Мавки з “Лісової пісні”.
Мавка – лісова дівчина, що живе серед дивної природи, серед своїх братів і сестер. У них єдина душа, вони живуть єдиними почуттями, тому й не дозволяє Мавка Лукашу надрізати ножем
Саме ці кольори дає їй відчуття
Вона хоче вірити в щастя, навіть коли улюблений відвернувся від її: “Дай мені святкове одіяння, дід! Я буду знову, як лісова царівна. І щастя впаде мені до ніг, благаючи мого пещення!”. Не вмерло її живе серце, вона не вдалася у відчай; її душу хоче жити, хоче, здається, обійняти увесь світ.
Мавка не йде до “Тому, що у скелі сидить”, що називає її безжиттєвої. З яким гнівом вона відповідає:
Ні, я жива! Я буду вічно жити! Я в серце маю те, що не вмирає
Мавка не може вмерти, адже вона, насамперед, лісова істота, що наділена безсмертям. І хоча, закохавшись, одержує душу, вона буде жити вічно, навіть перетворившись у вербу. Із цієї верби вийде сопілка, що буде говорити з людьми, намагаючись змінити їхнє життя. Заплямував свою душу Лукаш, хоча й мав у серце своєму “скарбі”, але було воно, напевно, значно меншим, чим у Мавки. Ця людина не змогла “дорівнятися” до себе самому. Здається, що його життя було нікому не потрібна.
Але ні, він “душу дав” Мавке. А виходить, вона буде жити вічно: “Будуть приходити люди вбога й багата, весела й сумні, радість і смуток будуть нести мені, їм говорити душу моя буде”. Краса ніколи не вмирає, особливо духовна краса.
Вона перетвориться в щось інше, буде мати інші форми, ідеальн або матеріальні, але не вмре. Це розуміє Мавка, тому що вона це має в серце. І нехай ми не побачимо живий Мавки, у нашій пам’яті назавжди залишиться її чудовий спів – спів сопілки, яким говорить до нас неї душачи