Багатьох росіян письменників вабив Кавказ, таємничий край, “де люди вільні, як орли”: Кавказ називали “Теплим Сибіром”; туди в діючу армію засилали неугодних. На Кавказ їхали й молоді люди в спразі побувати в “теперішній справі”, туди прагнули і як в екзотичну країну чудес. З 1817 Росія вела боротьбу з розрізненими горянськими племенами, що об’єдналися в боротьбі за волю під прапорами Шаміля
Брали участь у цій війні й інших офіцерах М. Лермонтов і Л. Толстой, але не війну оспівали вони у своїх кавказьких утворах, а прекрасну,
Дроблячись об похмурі скелі,
Шумлять і піняться вали,
И треба мною шумлять орли
И нарікає бор…
И блищать серед хвилястої імли
Вершини гір
Своєму другові Н. Раєвському Пушкін присвятив поему “Кавказький бранець” . Захоплюючись красою Кавказу, він писав
” чиЗабуду його кременисті вершини,
Гримучі ключі, що зів’янули рівнини…
У цій романтичній поемі протипоставлене розчароване ” дитя цивілізації”- росіянин, “європеєць” і……, дитя природи, “діва гір”, що живе природним життям, втілення любові й самопожертви. Поема Пушкіна відкриває тему трагічного протистояння Росії й Кавказу, тему, що, видимо ніколи не буде вичерпана. Мотив любові до Кавказу проходить і через всю творчість М. Ю. Лермонтова, який у свій час уразила поема “Кавказький бранець”. Не дивно, що деякі риси (горда самітність, таємничість, палка пристрасть) поєднують героїв пушкінської поеми й героїв Лермонтова:
И хладен блиск його очей…
Почуття, страсті,
В очах навіки догорівши,
Таяться, як у печері лев,
Глибоко в серце…
Кавказ для Лермонтова пов’язаний зі спогадами його дитинства, романтичним світовідчуванням, тугою за незвичайним, потребою у величному. З юнацького років він марив Кавказом, буваючи там, він слухав оповідання про країну, записував народні пісні. Поема “Утікач”, наприклад, виросла із черкеської народної пісні. Поему цю варто було б читати всім, хто в різні роки приймав рішення про втихомирення непокірливих горянських народів.
Немає для черкеса більшої ганьби, чим боягузтво на поле бою й невміння помститися. Із презирством відвернувся від утікача й умираючий друг, і кохана, і навіть мати. І коли на ранок ” удар кинджала припинив нещасну ганьбу”, мати його лише ” хладно відвернула погляд”. Лермонтов славить Кавказ і вустами свого героя Мцири, що предпочитают життя в неволі 3-и дня життя на волі
Сияньем блакитного дня
Упьюся я в останній раз
Відтіля видний і Кавказ!
Бути може він зі своїх висот
Привіт прощальний мені надішле…
Сумний Демон, ЩоБлукав у пустелі миру, знаходить край, гідний його долі й страсті:
Прекрасний ти, суворий край волі!
И ви, престоли вічні природи
Нарешті, сам поет у вірші “Кавказ” викликує:
Як солодку пісню вітчизни моєї
Люблю я Кавказ!
Тема Кавказу знайшла відбиття й у Творчості Л. Н. Толстого. У його добутках ми знайдемо й опис гір Кавказу, їх “громадности” і “легкості”, їхньої нескінченної краси, перед якою такими дрібними здаються життєві колишні враження. Ми знайдемо опис чеченських аулів і козацьких станиць, розташованих у трьохстах сажнях друг від друга. Ми довідаємося, що здавна ці народи живуть разом, і звичаї їх переплелися, і любов до волі, ледарству, грабежу й війні становлять головні риси їхнього характеру.
Але у творах Толстого Кавказ з’являється і як арена історичної драми, як місце задоволення великодержавного марнославства. Повість “Кавказький бранець” – добуток просте і ясне
Легеня в сприйнятті, воно дає відповіді на сложнейшие філософський^-філософські-морально-філософські питання: чи можна бути милосердним до ворога й простити зрадництво товариша, чи коштує через національну ворожнечу перекреслювати гуманні, людські відносини. В останні роки життя Толстого залучила особистість сподвижника Шаміля – волелюбний і мужній Хаджі – Мурата. Нескорений, він біг і загинув, захищаючи свою волю, життя своєї сім’ї.
Товстої явно співчуває своєму героєві, відзначаючи, поряд з хоробрістю й молодецтвом, його якусь дитячу безпосередність. І в теж час жорстокість, мстивість горців викликають осуд письменника. Війна є війна, вона завжди кров, пожарища, плач удів, матерів і сиріт. Бачити це письменникові боляче, будь-яке вбивство для нього протиприродно.
Як би передбачаючи сучасну трагедію російсько-кавказьких відносин, А. С. Пушкін писав: Кавказу горді сини, Боролися, гинули ви жахливо, Але не врятувала вас наша кров…А Лермонтов, як би в продовженні цього життя, філософськи зауважує:
И с смутком таємницею й серцевої
Я думала: ” Жалюгідна людина…
Чого він хоче?…
Небо ясно.
Під небом багато місця всім;
Але безупинно й дарма
Один ворогує він навіщо?
(” Валерик “)
(2 votes, average: 2.50 out of 5)