Уже багато років немає поруч із нами великого майстра пера Г. Квітки-Основ’яненки. Але як не дивно, добутку його живуть, знайомлячи нас із життям українського народу. Чудовим прикладом цього є його повість “Конотопская відьма”, у якій дуже широко використаний гоголівський прийом переплетення реальності з фантастикою, джерелом якої є виплекані народом легенди, фольклор. У добутку реалистично зображені життя й висміяне побут українського панства XVII сторіччя: недоумкуватість, паразитизм, зневага до людей, хитрування, шахрайство, знущання
Микиту Уласовича Забреху призначено сотником у спадщину, тому що його батько був дуже шановний усіма в Конотопі. І коли старий Улас Забреха й справді справу робив, то син його Микита видався ледачим, п’яницею, ні до чого не здатним. Він всі дела передоручив писареві Пестрякову, не ховаючи перед ним своє неуцтво: “Рахунок більше тридцяти не знаю. Уважай сам і роби, як знаєш, ти на те писар. А я всі після підпишу, тому що я на те сотник, щоб не вважати, а тільки підписувати”. Коло інтересів у пана сотника дуже обмежений: добре поїсти, попити, поспати, що він і виконує з усім ретельністю.
Коли наступає
Говорив він завжди піднятою мовою, пересипаною церковнославянизмами, щоб замаскувати вбогість свого розуму, примусити народ виконувати безглузді накази. Обоє – Забреха й Пестряк презирливо ставляться до людей, а це вже типові риси правителів-панів і начальства. Звідки ж починається фантастичне? Тупоумний п’яниця Пестряк не може дорахуватися одного козака, а сотник Забреха висміює його при козаках. Ображений писар вирішив помститися.
Коли Забрехе надійшов наказ відправлятися із сотнею в похід, Пестряк радить не виконувати даного наказу, а зайнятися знищенням конотопских відьом, які “украли дощ”. І от зрештою з’являються перед нами “відьми”. Більшість із них – звичайні жінки. Але теперішню відьму все-таки таки знайшли
Це Євдокія Зубиха, що не тонула. Нав’язали на Зубиху каменів пудів із двадцять, а вона не тоне. “Повелів Ригорович піймати у воді відьму Євдокію, так де! Хлопці човнами її й не наздоженуть, і мотузками накидають, так всі нічого. Так прудко плаває, як та щука…”. Ледь удалося Зубиху піймати, тому що напустила на людей вона примара.
А тепер повернемося до реальності, тому що дуже вже сотникові хотілося одружитися з Оленою. Він звертається до тієї ж Євдокії Зубихе за допомогою, тому що порадив йому писар, що хоче помститися. Скільки в цієї Зубихи різноманітних трав і Корінь, скільки глечиків, горщиків, де було молоко всякого звіра й усякої гадини, яких відьма доїла вночі! Євдокія, виявляється, уміла літати – сама теперішня фантастика.
Навіть бере із собою Забреху, що летить над Конотопом “як птах..”. А от і весілля, хоча наречена й “підмінені”. Замість Олени хорунживни сотник одружується зі старою, некрасивою дівкою Солохою. І із сотенством довелося распрощаться, та й писареві не повезло: зняли і його.
А все це через їхню обмеженість, байдужості до людського горя. А може й через чаклунство відьми Зубихи й рад її чорного кота? Реалістичні елементи в повісті переважають, але значне місце приділяється й фантастиці, що широко використається в народних казках, легендах, оповіданнях про відьом, про силу їхнього чаклунства.
Границю між реальністю й фантастикою, на мій погляд, важко знайти – настільки Квітка-Основ’яненко органічно переплітає їх. Це теперішнє чудо, що і дотепер зачаровує своєю незвичайністю, реалізмом і фантастикою – і все це одночасно!
(2 votes, average: 5.00 out of 5)