Новелістика Олеся Гончара – Олесь Гончар (1918-1995)

Підручник Українська література 11 клас

Українська література другої половини XX століття

Олесь Гончар (1918-1995)

Новелістика Олеся Гончара

Протягом усього життя митець звертався до “малих” форм прози – новел та оповідань, ставлячи їх на один філософсько – естетичний щабель з повістями і романами. Новелістика Гончара – високохудожня і тематично розмаїта. Тему війни і вболівань за майбутнє людства втілено в новелах “Модри Камень” (1946), “Весна за Моравою” (1947), “За мить щастя” (1964), “З тих ночей” (1974),

“Плацдарм” (1985) і багатьох інших.

Олесь Гончар – майстер оповіді про духовне оновлення героя, його шукання смислу життя.

Наскрізною у творчості Гончара є тема війни, розкриття якої відбувається вслід за всенародною трагедією (новели “Модри Камень”; “Весна за Моравою”; “Ілонка”; “Гори співають”; “За мить щастя”). У цих творах активно використано “батальний” пейзаж, застосовано прийом протиставлення “рідної” і “чужої” природи. Простежується перетворення “мирних” пейзажів у “батальні” сцени, персоніфікація та психологізація образів природи: “Mopaвa

ласкаво плескалася в береги. Дерева дрімали на сонці. Білі будиночки сміялись до весняного сонця, старшина згадував землянки на Батьківщині, викопані на згарищах.

Цілі села там перейшли жити під землю”. Є в новелах письменника і пейзажі-спогади, в яких мало характерних деталей, бо замість них автор створює лише загальне враження: “…далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Бачу вже їх не забиті снігами, а зелені, темні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера зацвітають тим першим цвітом весни, що зветься – нібовий ключ”. Пейзаж і сюжет твору взаємозалежні: образи природи впливають на висвітлення подій, їх хід і розвиток, і навпаки, хід подій впливає на особливості сприйняття героями картин природи.

Митець збагатив художню літературу образами української природи, та й не лише української. Усі пейзажі у Гончара оригінальні,

Неповторні, а часто у його новелах спостерігаємо своєрідний пейзажний живопис.

По-особливому тепло, ніжно, трепетно, сонячно Олесь Гончар писав про кохання. Надзвичайно вражає новела “За мить щастя” (1964). У творі змальовано велике кохання між Сашком Діденком і Ларисою, яке спалахнуло раптово.

Захоплює благородність Сашка, котрий заступається за кохану, караючи за брутальність, грубість і цинізм її чоловіка. Військовий трибунал засудив Діденка до смерті, адже він втрутився в чужу родину в чужій країні, через свої нестримні бажання спричинив конфлікт між радянськими солдатами і населенням визволених територій. З одного боку, це було неприпустимим як з моральної, так і з політичної точки зору. З іншого, карати за любов – теж злочин.

Уже в назві новели “За мить щастя” опоетизовано мить “мрій піднебесних”, чекання любові, нуртуючу пристрасть молодого солдата, якого хмелить радість перемоги, щастя від усвідомлення того, що залишився живим, а отже, буде й коханим. “Хміль сонця” і “хміль кохання” злились у “мить щастя”, за яку заплачено найдорожчим – життям. Емоційний темпоритм оповіді настільки високий, що всі перипетії сюжету, деталі природи, описи однополчан-розвідників, слідчого з трибуналу стрімко рухаються до завершальної миті – розстрілу бійця: “небо… хмелить хлопця”, “хміль сонця”, “палаюче літо” й “живе полум’я”, що опалило його, обняло, засліпило вечір із фантастикою музики, краси і мрій піднебесних, а любов Лариси “з’явилась, мов із неба”.

Хоч наприкінці новели звучить фраза: “Сталось, що мусило статись”, все ж усією оповіддю автор утверджує інше: так не повинно статись, адже історія душевного злету Діденка і Лариси проникнута таким щирим захопленням, такою вірою героя в “чудо”, що і читач, налаштовуючись на високу хвилю сприйняття кохання, “що робить людину сміливою, винахідливою і відважною”, теж вірить у благополучну розв’язку. Вражає сама стверджувально-піднесена тональність оповіді про прекрасну мить, що спинилась у шаленстві пристрасті. Різкий поворот тональності у фіналі – фатальна приреченість, відчай від неможливості відвернути біду, потрібен автору для того, щоб змусити читача здригнутись, пережити потрясіння від напруги над законами буття: Бог дає людині життя, любов, гармонію, а не зненависть, злобу, дисгармонію – насильницьку смерть. І цю останню мить Діденко сприймає гідно, по-юнацькому романтично, бо була в його житті мить інша – щаслива.

Письменник по-філософськи осмислює мить як безкінечність буття, як злет, порив, устремління людської душі до прекрасного, як сфокусованість усієї сутності людини і як сенс усього попереднього життя, і як своєрідний вибух національного менталітету.

Олесь Гончар думав про майбутнє. Війна скінчилася, попереду демобілізація, повернення додому, там розпочнеться нове життя, у якому люди, що зустрілися зі смертю, будуть гуманніші, благородніші, добріші й насамперед щасливі, бо навчилися цінувати кожну мить життя. Твір проголошує право людини на щастя, хоч і короткочасне.

Можливо, людина й живе на землі заради цієї прекрасної миті, хоч і платить часто дуже високу ціну.

Павло Загребельнийу аналізуючи прозу Олеся Гончара, відзначав: “В основі справжньої творчості завжди лежала уява. І чиє щось привабливіше за людську уяву! Життя дає матеріал, дає засоби, дає барви, а вже художник вибудовує з цього свій мистецький світ, свій космос, свій універсум, і чим він просторіший, чим прекрасніший, чим правдивіший, тим більше ми віримо художникові і охочіше йдемо за ним”. Новела є плодом творчої фантазії письменника. Олесь Гончар створює перед нашим внутрішнім зором картини, які змушують задуматися над долею не лише героїв твору, а й власною.

Митець застосовує виразні засоби мистецького вираження: самоаналіз героя, внутрішній і зовнішній монологи, потік свідомості, синтез епічної й ліричної драматичної розповіді.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Новелістика Олеся Гончара – Олесь Гончар (1918-1995)