Новела (iтал. novella, вiд лат. novellus – новiтний) – невеликий за обсягом прозовий епiчний твiр про незвичайну життєву подiю з несподiваним фiналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дiєю. Новелi властивi лаконiзм, яскравiсть i влучнiсть художнiх засобiв. Серед рiзновидiв епiчного жанру новела вирiзняється строгою й усталеною конструкцiєю.
До композицiйних канонiв новели належать: наявнiсть строгої та згорненої композицiї з яскраво вираженим композицiйним осередком (переломний момент у сюжетi, кульмiнацiйний пункт дiї, контраст чи паралелiзм сюжетних
В епоху Вiдродження новела – це невеличке оповiдання, нерiдко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало
Та найбiльшого розквiту досягає вона у XIX ст. Власне, тодi та у XX ст. продовжують розвиватися її рiзновиди – психологiчна, фантастична, сенсацiйна та iн. новели. Неперевершеним майстром гостросюжетних новел XIX ст. був П. Мерiме (“Матео Фальконе”, “Таманго”, “Коломба”, “Кармен”).
У росiйськiй лiтературi XIX-XX ст. новелу гiдно представляють О. Пушкiн, I. Тургенєв, I. Бунiн, у польськiй – Б. Прус, Г. Сенкевич, С. Жеромський. В українськiй лiтературi маємо розмаїття жанрових форм новели: психологiчну, сенсацiйну (В. Стефаник ), лiричну (Б.
Лепкий), соцiально-психологiчну, лiрико-психологiчну (М. Коцюбинський ), фiлософську, iсторичну (В. Петров), полiтичну (Ю.
Липа), драматичну (Г. Косинка) та iн. Представленi в українськiй лiтературi також лiрична повiсть у новелi (Арк. Любченко “Вертеп”), алегорична повiсть у новелах-притчах (Г.
Михайличенко, “Блакитний роман”).