Новаліс Поезії у перекладі Михайла Ореста

Новаліс (Фрідріх Леопольд фон Гарденберг) Поезії у перекладі Михайла Ореста Перекладач: Михайло Орест Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади – К.: Основи, 1995

З “Гімнів до ночі” І Чи завжди буде вертатись ранок? Земного власть не мине ніколи? Буде гірка суєта поглинати Небесний ночі підліт? Не буде жертва любові таємна

Горіти вічно? Приділеним є Світлу свій час I бодруванню – Але безчасним є владарство ночі,

Вічним є тривання сну. Священний сне! О, не щаслив так рідко В поденщині нашій земній Того, хто ночі

себе присвятив!

Тільки безумці не бачать тебе I іншого сну не знають, Крім тіні, Яку спочутливо кидаєш ти на нас В годину смеркання

Справжньої ночі. Не почувають вони тебе В злотнім плині виногрон, В чудесній олії

Дерев мигдалевих I в соках брунатних маку. Вони не знають, Що саме ти Ніжної діви

Грудь овіваєш I лоно твориш небом – Не прознають вони, Що з давніх легенд Ти, розкриваючи небо, назустріч виходиш

I ключ несеш До жител Блаженних, Тайн безконечних Німотний после. ІІ

Раз, коли ронив я гіркісні сльози, коли, розпустившися В болях, зникла моя надія, і я, самотній, стояв при сухому Горбку, що в тіснім

і темнім просторі образ зарив мого Життя, самотній, яким ще ніколи не був ні один самотній, Гнаний боязню невимовною, безсилий, ще тільки думка Горя – і коли я оглядався, де мені допомога, ні вперед Не був спроможен, ні назад – і з безконечною тугою горнувся До тікаючого, погаслого життя – тоді з блакитних далечин, З високостей давнього мого блаженства прийшло трепетання Присмерку – і відразу розірвались узи народження, окови Світла – відлетіла земна пишнота, а з нею і моя тягота.

Туга спливлася в один новий, незбагненний світ – ти, Захвате нічний, дрімото небес, перейшов надо мною. Містина Тихо підвелась – над містиною витав мій визволений, Новонароджений дух. Оболоком пороху став горбок, і крізь Оболоко побачив я прояснені риси коханої. В її очах Покоїлась вічність – я схопив її руки, і сльози стали Іскристою, нерозривною сув’яззю. Тисячоліття відходили в Далеч, немов гроза.

На її шиї пролив я захоплені сльози Новому життю – було то перше сновиддя в тобі. Воно минуло, Але зостався відблиск його, довічна незрушима віра в нічні Небеса і в сонце їх, кохану. ІІІ

Тепер я знаю, коли останній буде ранок – коли вже не буде Світло полохати ночі й любові, коли дрімота стане вічною І єдиним невичерпним сновиддям. Небесна втома вже ніколи Мене не покине. Далека і трудна була дорога до святої Могили, і хрест був тяжким.

Чиї уста воложила раз Кришталева хвиля, яка, звичайним чуттям незрима, струмує В темному лоні горбка, біля стіп якого розбивається прибій Земного, хто стояв на цих намежних горах світу і вглядався По той бік, в нову країну, де ночі оселище: воістину не Вернеться знову він у світ суєти, в країну, де правує Світло і вічний неспокій домує. Вгорі він будує для себе Житла, житла миру, томліє бажанням і любить, глядить По той бік, поки найжаданіша з усіх годин не порве його Наниз – в глибину джерела. Земне спливе наверх і кане, Омите висотою; але що стало святим через доторк любові, Попливе, розкуте, укритими ходами в потойбічний світ, Де воно, мов оболоки, зіллється з дорогими усопшими.

IV Іду потойбіч, I кожен біль Розквітне з часом Як солодь і хміль

Недовго ждати, Скінчиться путь, Сп’яніло я ляжу Любові на грудь. Життя безконечне

Сплесне в мені, З висот побачу Тебе в низині.

Погасне твій поблиск, Де мріє горбок, I тінь покладе там Свіжущий вінок.- Потужно, коханий,

Мене впивай, По сні спізнаю Любов нехай! Плин смерті юнящий Я чую тепер,

I кров моя стала Бальзам і етер. Я в мужній вірі Живу всі дні

I мру ночами В святім огні. Пісня пустельника Радо в долах я живу ще, Усміхаючись ночам,

Бо любов пиття цілюще Всім моїм дарує дням. Крапель зажиття чудесних Душу ввись несе мою – В цім бутті біля небесних

Брам сп’янілий я стою. Споглядання святомирне Гасить болещі мутні – Жон цариця серце вірне Щедро подає мені!

Слізні роки прояснили Персть, їй давши тьми заказ, I в ній образ нарізьбили:

Вічності дороговказ. Як малу лише хвилину, Чую днів безкраїй ряд,

I, коли цей світ покину, Вдячно гляну я назад. Карбункул В його крові, що буде вік палати, Таїться мудро знамено святе;

Цей камінь з серцем можна порівняти, Що образ в нім Незнаної цвіте. Як перший іскор безліччю пойнятий, Так в другім хвиля світляна росте.

Причину блиску, світло перший криє – Чи так і серце серця заясніє? Коли числа і мір уміння Ключем не буде до створіння, А ті, що люблять чи співають, Над мудрість мудрих все спізнають,

Коли наш світ у вільне щастя, В життя і в світ назад подасться, А справжня ясність непоблідло Пойме собою тінь і світло,

Коли в легенді, казці, вірші Діла землі прознають ширше,- Тоді таємне слово чуд Зруйнує владу всіх облуд.

Гімн Мало хто знає Тайну любові

I чує ненасит I спрагу всякчас. Вечері святої

Значення горнє Є загадка людським чуттям. Але хто хоч раз З гарячих і любих уст Подих спивав життя,

Кому священний жар розтопляв Серце на хвилі тремтливі, Кому розкрилися очі – I він небесний Глиб незбагненний міряв, Той буде їсти від тіла його

I пити від крові його Довічно. Хто тіла земного

Високий зміст розгадав? Хто може сказати, Що кров розуміє він? Все стане тілом колись, Єдиним тілом,

В небесній крові Плавати буде пара блаженна.- О, якби океан вселенський

Уже червонів, I ароматною плоттю Набрякла скала! Ніколи любов не всититься.

Власним доволі і любим досить Не зможе вона коханого мати. Від уст, ніжніших щоразу,

Споживане буде ставати Любішим і ближчим. Пристрасть палкіша

Душу тремтінням пойме, Ще спраглішим, ще голоднішим Стане серце:

Так буде тривати любові втіха З вічності в вічність. Якби тверезі

Пробу поклали раз на уста, Все полишили б вони I сіли б до нас За стіл пожадання,

Що він не спустіє ніколи. Вони нескінченну спізнали б Повню любові I славили б страву:

Тіло і кров. Умираючий геній Прийди, жадана! Знов не позве тебе Мій голос; мить прощання наблизилась.

Чого шукав, знайшов я нині, I чаклування окови тануть. Поглянь: істота красна, володарка

Руйнує чари; довго і марно я Вглядався в кожен трон; нарешті Чую за ними отчизни поклик. В глибу земної форми палає вже

Потужно тайний пломінь – моє старе Єство: хай будеш ти жерцем і Спів повороту співай офірі. Візьми ці віти, ними покрий мене I проти сходу пісню узнесену Співай, допоки сонце зійде: Двері прасвіту мені відкрити.

Покров, що слав мені аромат колись, По тому, злотний, в доли опуститься; Хто дише ним, в любові вічній

Ревне клянеться княгині красній. До Жанетти Мала володарко, дімок візьми мій,

Книжки мої, і будь утішна з дібр моїх, I мрії кроткі, мій клейнод незримий Візьми собі і їх. Щось маю ще?

Тобі я без відмови Ще посох, і вінок, і келих дам мої. Ти хочеш більше?

Серця і любови? Вони давно твої.