Для свідомості більшості читачів Василь Стус залишається легендарною постаттю незламного борця за волю України. Країна в той час потребувала свого героя, який би стаз на захист вічних цінностей буття, і такий герой з’явився. Як мало хто в той час, він словом і ділом здобув право називатися справжнім національним героєм.
Слово Василя Стуса зайняло свою мистецьку висоту і гідно тримає її. Це він проголосив одвічне право людини і митця вільно висловлювати свої думки, вільно мислити, вільно вибирати свій шлях у житті. Прагнучи правди в житті
Василь Стус вповні, по самі вінця своєї зболеної душі, пізнав немилосердні муки зазіхання на внутрішню свободу шляхом фізичного спокорення, тотального нищення творчого генія, навіть у славнозвісні шістдесяті роки, роки “хрущовської відлиги”. Він писав:
Обвали днів і літ –
Як пам’яті провали,
Внизу струмлять хорали,
Вгорі – вселенський гніт,
І мову одібрали –
Вселенський душить світ!
У тоталітарному суспільстві поет не міг і не хотів бути знаменитим. Внутрішня свобода для нього дорожча
Головне для Стуса – зберегти внутрішню свободу, хоча “сто кістлявих рук нещастя заломило”, хоча поет зримо відчуває, як його “прозоре тіло пливе за смертний пруг”, бачить внутрішнім зором себе, розіп’ятого – “це може статись в кожнім тижні”, та він не боїться смерті, іноді навіть викликає її:
О, власну стріти смерть – як щастя засягнути
І обірвати пута, ввійти у коловерть.
Страшно це розуміти, але вінцем свободи, її втіленням для поета є смерть, оскільки життя не дає йому можливості жити, і лишається тільки:
Смертю зберегти себе, внутрішньо вільного,
Для себе і для України.
Тепер провидь у маячні
Десь Україна – там
Усе – в антоновім огні. –
Жахтить усеочам.
До неї ти від неї йдеш.
Страсна до неї путь
Та, на котрій і ти падеш
І друзі – теж падуть.
І поет знаходить у собі сили перебороти страх смерті, страх покарання за непокору, які, можливо, притаманні кожній людині. Він знаходить сили бути вищим за будь-які страхи, тому й пише:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаюсь, чи важкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст,
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття…
Своє життя поет сприймає як сходження на Голгофу, як хресний путь, на якому він, як і Христос, повинен нести свій хрест до кінця, тому що од цього залежить не тільки його власна доля, але й доля цілого покоління, народу:
Ця Богом послана Голгота
Веде у паділ, не до зір…
Скільки страждання, і більшою мірою страждання психологічного довелося зазнати митцеві. Але з повним розумінням свого покликання він пише:
Сховатися від долі – не судилось.
Ударив грім – і зразу шкереберть
Пішло життя. І ось ти – все, що снилось,
Як смертеіснування й життєсмерть.
Багато хто, мабуть, задумується над питанням: чи це страждання викувало поетичний талант Стуса? Цікаво, що більшість критиків пишуть про те, що якби не стражденна доля поета, якби не тюрма і каторга, Стус не став би тим, ким є, і тоді б Україна не мала свого поета. Ця думка кочує із журнальних, статей в газетні, вона присутня на сторінках підручників, але чи можна з нею погодитися.
Я думаю, що це Стус творив свою долю, це він витворював свої страждання, тому що інакше просто не міг. Він не міг змиритися з оточуючою його дійсністю, з політикою тоталітарної держави, не міг пристосуватися, скоритися. Він був поетом ще до першого свого
Заслання, він, мабуть, був Поетом від народження і був сильною особистістю, яка не могла пливти за течією. І, як бачимо, навіть дуже сильний вітер не міг зламати чи зігнути міцного дуба.