Незбагненна Росія у творчості В. В. Набокова

Цього року виконується 100 років від дня народження В. В. Набокова. І тому було б великою помилкою не згадати про долю й про літературне життя цього письменника. Я думаю, що із творчістю Володимира Володимировича Набокова знайомі багато хто. Він добре відомий широким колам громадськості як письменник-прозаїк, навіть як перекладач, але як поет він відомий деяким, можна навіть сказати, що залишився в тіні. Однак, як мені здається, лірика Набокова заслуговує такої ж уваги, як і його проза.

Якщо говорити точніше, те такого російського поета як Набоков

ніколи не існував. Був російський письменник В. В. Сирин

Набоковим він став тільки, коли почав писати англійською мовою. При цьому варто сказати, що про Сирина як про російського письменника говорять теж умовно, тому що більшу частину свого життя він провів в еміграції (з 20-ти років). Але, незважаючи на це, (судячи із прози англійської й росіянці, а також по його віршах, написаним на цих мовах), тема Росії залишається однієї з головних для Набокова. Взагалі, як мені здається, Росія є самим цікавим образом у Творчості Набокова.

Якщо проаналізувати ряд віршів, то можна вловити концепцію, що, можливо, допоможе краще

зрозуміти Набокова. Для того щоб мої слова не були просто словами, а мали вага, я пропоную перейти до аналізу віршів. Перше, на що я хотіла звернути увагу – це вірш Набокова “Росія”.

Воно є першим добутком, адресованим Росії й відправною крапкою його нелегкого шляху в пошуках Росії. Автор починає свій вірш із питання, що задає сам собі:

ЧиНе однаково мені, чи рабою, насмішницею

Иль просто божевільної тебе назвуть?

Частка “чи” надає цьому питальному реченню непевність, хиткість. Набоков, з одного боку, хоче сказати, що йому однаково, але в той же час відчувається, що він сумнівається у своїх словах. Залишивши питання без відповіді (видимо, розібратися в собі виявилося не так просто), автор продовжує: “Ти світиш мені…”. Мені здається, що в даному контексті дієслово “світиш” ужитий у значенні “кликати”, “вабити”.

Набоков хоче сказати, що його завжди тягне в Росію, вона кличе його, і йому здається, що так буде завжди: “Так, ці промені не зайдуть”. Слова автора: “Ти світиш…” нагадали мені рядок блоковского вірша із циклу “На поле Куликовом”: “…ти кличеш мене видали…”. Помітьте, обоє автора закінчують речення многоточием, начебто дають нам паузу для осмислення

Свій вірш “Росія” Набоков написав в 1919 році, будучи в Криму. Крим для багатьох (у тому числі й для Набокова) виявився чорновим варіантом еміграції, тому в минулому часі дієслів, що входять у наступні рядки, відчуваються ностальгічні нотки:

Ти в страсті моєї й у страданьях урочистих,

І в жіночому повільному погляді була

У полях осяяних, холодних і незайманих,

Квіткою блакитним ти цвіла

Ця й наступні дві строфи Набоков написав, використовуючи блоковскую образність. Як відомо, Блок представляв Росію в образі жінки. Вона для нього й “рідна Галилея”, і дружина, і наречена, і старчиха, і саме життя. Блок мистецьки сполучає образ жінки з образом Росії:

А ти все та ж – ліс, так поле,

Так плат візерунковий до брів…

И неможливе можливо,

Дорога довга легка,

Коли блисне вдалині дорожньої

Миттєвий погляд з-під хустки

Хто знає, може бути, саме цей “погляд” і “світить” Набокову. Він взагалі, схильний багато деталей запозичити в Блоку. Приміром, якщо в Блоку у вірші “Нова Америка” (1913 р.) ми читаємо:

Крізь земні уклони, так свічі,

Ектеньи, ектеньи, ектеньи

Шопотливие, тихі мовлення,

Щоки, ЩоЗапалали, твої…,

Те Набоков, хоч і перебудовує фрази, але зміст залишається колишнім:

Ти в задушливих церквах повторювала за дияконом

Сліпі слова ектеньи.

Читаючи наступні ж рядка, я знову знаходжу подібність із Блоком. Наприклад, рядок: “…у день зимовий я в інеї бачив твій лик”- асоціюється в мене із блоковским віршем із циклу “На поле Куликовом”, у якому є такі рядки:

Був у щиті твій лик нерукотворний

Світлий назавжди. Таким чином,

Набоков дає нам зрозуміти, що образ Росії завжди з ним. Де б він не був, що б він не робив, його думки завжди в Росії, все нагадує йому про неї. І це природно, тому що він сам є часточкою її – Росії:

Була ти й будеш. Таємниче створений я

Із блиску й серпанку твоїх хмар

Вимовляючи ці слова, юний Набоков повністю ще не усвідомлював, що загального між ним і Росією. У його мовленні немає визначеності. “Блиск”, “димку” – ці слова мають на увазі щось невідчутне, невизначене, неоформлене, як і його любов до неї. Набоков уживає їх лише тому, що ще поки не знає або не впевнений, що конкретно в ньому від Росії. Тільки в 1924 році він зможе визначитися й сказати: Кістка в груди намацую я:

Батьківщина, от ця кістка – твоя

И тужать западини ступень

По землі пронизливої твоєї

Так все тіло – тільки образ твій,

И душу, як небо над Невою


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Незбагненна Росія у творчості В. В. Набокова