Віршована гра-казка про те як тваринам роздавали хвости.
Давно, ще за старих часів, У звірів не було хвостів. А мухи – роєм біля вух…
Чим одбиватися од мух? От в лісі, на березі прямо, Шле звірям дятел телеграму: – Тук-тук… Всім звірам в ліс прийти! – Тук-тук… даватимуть хвости!
Найперша, звісно, як годиться, Пронюхала про це лисиця. Прибігла – спритний мала хист – І вибрала найкращий хвіст: Великий, довгий та пухнастий…
Іде, всміхається од щастя, Хвостом виляє – хить та хить… Назустріч їй Сірко біжить. –
– Зостались. Не такі хороші, Як мій… Але дають. За гроші.
Біжи! Й Сірко чимдуж подавсь. Сірку теж гарний хвіст діставсь,
Такий – хоч ббликом підкинь… Біжить Сірко, назустріч – кінь. – І-гі-гі-го! Здоров рости! Іще зосталися хвости?
– Зостались. Гірші вже, ніж мій, Але ще є. Біжи мерщій!
Помчався кінь по шовку трав… Кінь теж хороший хвіст дістав. Біжить додому.
Аж йому Стрічається корова: – Му! Чи мені йти, а чи ревти? Чи ще зосталися хвости? – Зостались! – кинув на скаку
Корові кінь. – На осоку Похожі, – шерсті зовсім мало…
Взяла корова хвіст негожий – На осоку-траву похожий. Останньою, в кінці вже дня, Прителіпалася свиня.
– Хрю-хрю, зостався хвіст мені? – Нема! – гукнули всі свині. – Ти де ж була? Спізнилась ти!
Забрали вже усі хвости! Зоставсь маленький он на пні… І – віддали його свині…
Так кожен звір – Вір чи не вір – Й живе з своїм хвостом З тих пір. Лисиця – спритний мала хист,
Тому й найкращий в неї хвіст.