Поезія молодого Івана Драча (книги “Соняшник”, “Протуберанці сонця”, “Балади буднів”) зацікавлює і вражає своєю нетрадиційністю, ризикованістю сміливих умовних образів, нестримним, майже стихійним буянням барв.
Вірші поета мають часто несподівану, асоціативну образність. Нас і сьогодні дивує і чорний лев, який вийшов з радіо і сповістив про смерть сивого засмаглого лева з “симфонічним дитячим серцем” (“Левиний етюд” з присвятою пам’яті Е. Хемінгуея), і описи того, як летять “українські коні над Парижем”
Оновлення форм, усієї образної системи вірша, розкутість творчого мислення, звеличення мистецтва як вищого подвигу духу – це були гасла шістдесятників, до яких належав Іван Драч. “Ледачу простоту” в поезії він не сприймав. Символом сучасності була ракета, заради якої Іван Драч кидав не тільки дідівський віз, а навіть автомобіль (“…Я вже скоріше помру, ніж з ракети в авто пересяду”). Його приваблювали космічні швидкості.
Одним з перших поет став виводити українську поезію на космічну орбіту, зробивши відчуття космосу одним з елементів свого художнього світовідчуття.
У
… Жухне жах на ножах,
На тривожних рубежах,
А над жахом виника
Ця балада ДНК.
Поетичний світ Івана Драча в книгах 60-х років – це світ розмаїтих тематичних мотивів, бурхливих емоцій, насичених кольорів, високих душевних напруг, світ мальовничий і музикальний водночас. Скільки небуденної сили і новизни у віршах поета про талановитість і духовність рідного народу, про його здібність зливати в єдине ціле життя і поезію, труд і красу.
Навряд чи зітруться з нашої пам’яті образи сільських жінок, які білять і розписують свої хати,- Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях, Кричевські з порепаними ногами (“Балада про Сар’янів і Ван-Гогів”). Або пригадаймо також “баладу про жайворонків”: хтось, десь, колись – але обов’язково і неодмінно, бо така вже плідна на таланти сила народного грунту,-
Встане рано-ранісінько, до схід сонця,
Вмиється рано-ранісінько хвилею з Дніпра,
Задумається, востаннє втреться по-земному,
Помре, одягне сіру куфайку жайворонка
і полетить собі на свій гектар неба –
Кріз вихор, крізь вітер…
Отаким жайворонком полинувши в небо, безсмертною буде душа талановитої людини, тієї, яка “вміє прополіскувати краплями сонця золоте горло”…