Неоромантизм – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою “новоромантизмом”. Зі “старим” романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Визначальні риси неоромантизму: – неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, – часом попри безнадійну ситуацію, – зі злом,
– герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
– головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;
– зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;
– неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
– відмова від типізації, натомість застосування символізму. Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями “Людина”, “Царівна”. У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)