Романтизм Як літературну течію виник на початку XIX століття, але відновився через сто років в обновленій формі неоромантизму. Із самого початку головними темами романтизму були протиставлення мрії й дійсності, буденного й героїчного, надзвичайного. Романтики зображували виключенню, особливі характери, які розкривалися в надзвичайних обставинах, але якщо властиво романтизм часто грішив відривом від дійсності, прагненням зобразити екзотичні й навіть фантастичні ситуації, змальовані химерними, контрастними і яскравими фарбами, представники
Великі, надзвичайні події відбувалися на очах поетів і письменників, їх не треба було переносити в потойбічний мир, історичне минуле або в далекі країни. Більш того – значна частина художників безпосередньо брала участь у боротьбі, а не тільки оспівувала борців, що, природно, створювало реалістичність через теперішнє знання теми
Початок будь-яких історичних буремних пор мимоволі будило в людях мрії й надію, вимагало не тільки раціонального, а й емоційного
Особливе місце займає в цьому напрямку “Празька школа” українських письменників, учасниками якої були такі яскраві художники як Євгеній Маланюк, Олексій Стефанович, Юрій Драган, Олег Ольжич, Юрій Липа й Олена Віз. Неоромантичние основи підсилювалися в цієї групи синтезом символистичних, імпресіоністичних і реалістичних засобів поетичного створення. Творчість О. Воза відрізнялося серед Творчості інших представників “Празької школи” особливою темою, яку можна назвати “любов і боротьба”, або “чоловік і жінка в боротьбі”. Цей мотив виник не випадково: його покликала до життя біографія самої Олени Воза. Ця жінка, що у дитинстві не знала навіть української мови, після одруження стала одним з видатних діячів українського національно-визвольного підпілля й загинула в боротьбі з німецьким фашизмом.
Хто сказав, що великі почуття залишилися в сивій давнині? Любов привела О. Віз до боротьби И залишилася в її творчості назавжди. Їхні вірші мають автобіографічний елемент, але не зводяться до автобіографії. Швидше за все це роздумування над ролями чоловіків і жінок, які пристали до боротьби, які, на думку О. Воза, не однакові:
Тому що ми лише жінки У нас душу – колодязь, З якої ви п’єте: змагайся й кріпися
Інакше кажучи, на її думку, призначення жінки – морально підтримувати борець^-борця-людини-борця, надихати їх на боротьбу, а вже потім приймати в ній участь особисто, тому що саме життя не дозволяє зі спокійною совістю обмежуватися господарством і звичайними “жіночими обов’язками”:
Що нам щастя солодких звичок У незмінних обіймах будинку – Може завтра вже нас відкличе Канонада грізного грому
Чоловіки повинні бути першими, їхня справа – відкривати нові шляхи й вставати до бою, бути першопрохідниками боротьби, подавати приклад. І це не означає, що жінки залишаються пасивними:
Ми ж, радістю життя вас напоївши доверху Без металевих слів і без подихів даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть
Отже, розмежування ролей, але разом з тим і єдність в ім’я загальної ідеї – звільнення Батьківщини. Боротьба майже така ж, але й інша: у ній менше жорстокості, більше жертовності й натхнення, менше крові й більше мрії, романтики в кращому значенні цього слова, більше світла. Цим, насамперед, і залучає поезія Олени Воза: чутлива, емоційна, але позбавлена манірності й “подихів даремних”. Не кожний здатний зберегти туманність у вихрі боротьби, але Возу це вдалося.
Тому не треба забувати, звертаючись до поезії національно-визвольної боротьби, про вірші Олени Воза, як про гуманність, збереженої в часи непримиренності й змушеної жорстокості. Ніколи не слід забувати про світло й радість життя
(1 votes, average: 5.00 out of 5)