Уперше про те, що Земля не пласка, а кругла (“до кулі подібна”), поляк Міколай Коперник (до слова, учень українського астронома й астролога Юрія Дрогобича в Краківському університеті) завів мову ще в добу Ренесансу. Проте тоді його не всі почули – мало що говорять ці диваки-учені. Та й церква не надала його вченню належного значення, тому що боялася не так астрономів і природознавців, як богословів-єретиків.
Це вже згодом учені чи палатимуть на вогнищах інквізиції, як Джордано Бруно, чи десятки років гнитимуть і терпітимуть жорстокі
До речі, незважаючи на публічне зречення своїх поглядів, Галілей до кінця днів уважався “в’язнем інквізиції” і жив під її пильним наглядом на своїй віллі “Арчетрі” неподалік Флоренції (таїну його душевної драми спробував відтворити в XX ст. німецький письменник Бертольт Брехт у п’єсі “Життя Галілея”). А в 1616 р. свята
Художня Література доби бароко негайно відгукнулася на грандіозні наукові відкриття й оспівала силу розуму й сміливість першовідкривачів геліоцентричної картини світу, безкінечності й вічного розвитку та руху простору й часу (згадаймо Гераклітове: “Усе тече, усе змінюється”). Ось як висловив своє щире захоплення сміливістю думки Коперника найкращий поет німецького бароко Андреас Гріфіус у вірші “До портрета Міколая Коперника”: на увазі зримий світ, – хай усвідомить, чого варта наша Земля з усіма її державами і містами і, зрештою, чого варта вона сама. Людина в безкінечності – що вона значить?” Звідси був лише крок до логічного висновку: хай навіть “людина вільна й рівна Богові, але вона є лише маленькою ланкою у величному механізмі природи”.
Так виник притаманний добі бароко “метафізичний неспокій”, невідомий людству ані в часи Ренесансу, ані в давніші епохи. Постійний сумнів у всіх цінностях життя, тривожне світовідчуття не могло не вплинути на мистецтво й літературу, яка миттєво відре-агувала на ці настрої (Дж. Донн. “Анатомія світу”):
Новітня філософія в наш час
Усе бере під сумнів раз у раз:
Вогонь, мовляв, у Всесвіті вже гасне.
Пропало Сонце. Де ж Земля нещасна?
Немов і справді все пожерла тьма.
Нові світи шукати? їх нема.
Зв’язки розпались між людьми йречами,
Відносність насміхається над нами,
Щось у безодню Всесвіт наш несе,
На атоми розтрощуючи все.
Переклад Д. Павличка
Отже, у житті людини й всього людства не залишилося нічого сталого й нерухомого, усе виявилося швидкоплинним і мінливим. Це своєрідне підтвердження вже згаданої думки еллінського вченого: “Усе тече, усе змінюється”, але вже на вищому, глобальнішому рівні (адже сам Геракліт уважав, що Земля й Космос нерухомі).
Адже якщо Земля не є центром Всесвіту, “вінцем світотвору”, то на якій підставі людину можна вважати не те що “окрасою Всесвіту” (В. Шекспір. “Гамлет”), який не має меж, а хоча б “оздобою” нашого маленького світу?
Письменники бароко поетизували сміливість наукового пошуку. Однак те, що так палко й сміливо оспівувала література, нещадно каралося церквою, влада якої над людиною тоді ще була майже тотальною: від колиски (хрещення) до труни (поховання). Що казати про ті часи, коли аж через ціле століття, уже в добу Просвітництва (XVIII ст.), після чергового спалення робіт Вольтера один із французьких вельмож цинічно заявив: “Годі палити наукові праці, час уже налити їхніх авторів”.
Мабуть, цей “прибічник старих порядків” пригадав спалення Джордано Бруно (1600). Утім, що стосується Бруно, то він пішов значно далі Конерника, заявивши, що Всесвіт є нескінченним і перебуває в постійному русі.
Отже, Земля “припинила бути” центром Всесвіту, геоцентрична (грец. ?ео – земля) картина світу дала тріщину. Тож можна собі уявити, як ці зміни налякали не лише церкву та владні кола, а й пересічну людину. Тисячоліттями усталене уявлення про Всесвіт і світ розпалося на порох, захиталася й суспільна драбина – усе ставало “з ніг на голову!”. А водночас бралася під сумнів і антропоцентрич-на картина світу, якою так пишалися гуманісти щойно проминулої доби загрожували життю людини не менше, ніж у попередні епохи (пригадаймо їх образне втілення в міфах народів світу, 6 кл.).
Людина наче й навчилася ставити природу на службу своїм інтересам. Вітер крутив крила вітряків (подібних до того, який атакував Дон Кіхот), що мололи зерно на борошно, він гнав вітрильники, що прокладали шлях навколо світу, несучи на своїх бортах відкривачів Америки… Проте під штормових попереджень або гуркоту грому людське серце стискається й нині, що вже казати про ті далекі часи.
Тож Дж. Донн і сказав схвильовано:
Чи нам про вітер на морях благати? Чи ще снігів на полюси додати? Який нещасний нині чоловік! А ким він був у попередній вік?
Він був ніщо! Тайми – на що ми годні? Хіба здолать нам злигодні природні?
Ні розуму, ні сил немає в нас. Як це брехня, – її спростує час. Переклад В. Коптілова
На превеликий жаль, за всіх безумовних успіхів людської цивілізації останньої думки англійського поета доби бароко час не спростував і донині. Адже страшні буревії, землетруси, виверження вулканів і цунамі відбуваються й у XXI ст.
Словом, “реальностями життя була безнадійно дискредитована ідеологія ренесансного гуманізму, що засновувалася на наївно-оптимістичній ідеї природи як абсолютно доброї сили, на ідилічній вірі в природжену доброту й розумність людини. Світ, що уявлявся впорядкованим і гармонійним, обернувся ірраціональним хаосом, сповненим зяючих безодень і нерозв’язаних суперечностей, а людина – істотою, що роздвоюється між добром і злом” (Д. Наливайко).
Через усі ці причини колись цілісна й гармонійна антропоцент-рична ренесансна картина світу – віра у вроджену доброту людини як такої (тобто усіх без винятку людей), у прихід “золотої доби” людства – спочатку почала давати тріщини, а потім із брязкотом розсипалася, як тонке позолочене венеційське скло під важкими ударами залізного молота.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)