Народність – одна з основних прикмет літератури. Проблема полягає в різному тлумаченні Н. л. і в коректному застосуванні цього принципу художньої літератури*як критерію поцінування художніх творів. Ще І. Франко 1878 звертав увагу на те, що І. Нечуй-Левицький не розмежував понять “реальність, народність, національність”, а пізніше вказував народницькій критиці на чистий утилітаризм у підході до художньої літератури. На межі XIX-XX ст. розбіжність між естетичною і народницькою критикою оформилась на концептуальній основі.
Найбільш виразно
Ю. Шевельов з цього приводу слушно нагадав, що терміни “народ”, “народність” виявилися деформованими у XX ст. “Небезпека була закладена, по-перше, в двозначності або й тризначності самого слова “народ”, яке часом означає націю, а часом простолюд, а часом населення, і дозволяє кожному демагогові непомітно переслизати з одного значення до другого. Спершу оголошувалося якесь літературне явище антинародним, бо його не розумів простолюд, а далі виходило, що проти цього явища треба мобілізовувати-органи безпеки, бо ж воно антинародне, отже, загрожує нації” (Ю. Шевельов. Критика поетичним словом//Світи Тараса Шевченка. – Нью-Йорк, 1991.). Н. л., тлумачена як вираження в художній літературі світовідчуття і ціннісних орієнтацій народу в доступній йому формі, призводить до класового поділу єдиного літературного процесу (якщо “народ” означає “трудящі верстви”) без врахування естетичного розмаїття художніх творів або збігається з національною своєрідністю літератури (якщо поняття “народ” тотожне поняттю “нація”).
Н. л. – категорія передусім соціологічна, етнопсихологічна, а не естетична. Тому оперувати нею необхідно коректно, усвідомлюючи її евристичні можливості і вади (див.: , ).