По-давньому височать на землі великі пам’ятники духу – собори, обрамлені витягнутими вгору спорудами нового віку техніки. По-давньому неспокійна людина хапається клаптика теплої землі й високого неба, . щоб Відчути точку опори, щоб на мить знайти саму себе і спробувати щось у собі осягнути. Але землю вкривають бетон і асфальт, небо затягується димами, і кудись шалено, в метушливій тривозі летить життя, засмоктує, Вимотує і не залишає тієї “чистої години” для душі, коли можна мудро подумати про себе, про головне.
Куди ж іде життя?
Щоб залишатися людиною, вона мусить важити хоча б стільки… Але для цього їй потрібні найвищі зусилля розуму й духу. Вона мусить відродитися, щоб зрозуміти, що на, ній, особисто На ній усе лежить: і спадщина предків, і доля Землі – Вітчизни людей.
Нині,, як ще ніколи в історії” кожен має бути люди пою в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі її тривоги. Нині особливо кожен мусить почуватися органічною часткою великого Собору людської цивілізації,-всім
Нині Кожен, хто це усвідомив, розуміє, що йдеться не про абстрактну вселюдську будову, а про цілком конкретні особисті права та обов’язки щодо вироблення власної індивідуальності як частки власного народу, як надійної іиюри для культури та духовного життя своєї наДії. (За Є. Сверстюком)