Над чим змусила мене замислитись новела Гр. Тютюнника “Три зозулі з поклоном”

Все далі й далі відходять від нас далекі сімдесяті роки – буденний розквіт командно-бюрократичної державної системи, коли вже встигла захлинутися пер­ша хвиля “відлиги” шістдесятих років, коли за слово правди, як і в роки жорсто­кого сталінського режиму, потрапляли за грати – у Сибір і Мордовію, саджали у психушки, розправлялися фізично. Політичних в’язнів карали жорстоко. Та прав­ду знищити неможливо.

Саме в цей час Григір Тютюнник написав свій твір “Три зозулі з поклоном”. Це був саме той час, коли ніхто не зважувався

відкрито сказати правду про ті да­лекі роки, роки розгулу й беззаконня сталінського режиму, арешти, заслання, вбивства. Новела була згадкою про батька, котрого заарештували 1937 року як во­рога народу й пустили по сибірських етапах. А скільки ще таких “ворогів народу” було в ті часи?

Мільйони. Під криваву сокиру сталінського апарату потрапив цвіт української нації – інтелігенція, яка не могла й не хотіла миритися із духовним знищенням народу, не хотіла вірити гучним комуністичним гаслам про світле майбутнє. Військові та вчителі, письменники, лікарі, вчені гинули, потрапивши під жорна страшної сталінської

машини.

А скільки українських селян-трудівників, які любили свій край, рідну мову, шанували традиції нашого народу, не терпіли брехні й насильства, були добрими господарями, мріяли про щастя й незалежність України, потрапляли на Солов – ки, Колиму.

Щоб обмежити поширення вільних думок і суджень, високої моралі та культу­ри, посилити почуття страху, усунути від активної діяльності інтелектуально роз­винених людей, адміністративно-командна система вдавалася до несанкціонова­них розправ, арештів. У ті страшні часи люди були позбавлені елементарних прав. У СРСР можна було беззаконно покарати практично кожного.

Ате й сімдесяті роки на Україні не були “раєм”. Неможливо було чесно й від­крито висловлювати свої думки. Деяка частина нашого суспільства навчилася до – годжати режиму, але краща – завжди протестувала.

Серед них був і письменник Григір Тютюнник. Якою громадянською мужністю треба було володіти, щоб у ті часи не побоятися виступити зі своїм твором.

Своєю новелою “Три зозулі з поклоном” він ніби віддає данину духовному по двигу батька й мільйонам закатованих, знищених, але не зломлених духом людей, посилаючи їм уклін – шану з рідної землі – України сивими зозулями.

Читаючи цей твір, я замислююсь над питанням: а що ми, сучасні українці, громадяни нашої незалежної держави, можемо зробити для того, щоб це більше ніколи не повторювалося?

Думаю, що треба й далі піднімати на вищий рівень громадянську свідомість людей, вчитися критично оцінювати досягнуте, підносити суспільно-політичну активність населення й надалі йти шляхом демократизації суспільства, політичної самостійності, незалежності й свободи.

А три зозулі кують. І не викреслити з пам’яті народної тих страшних років. Хай же вони будуть вічним пам’ятником тим, кого повернути вже неможливо, су­ворим застереженням усім нам, від кого залежить доля нації і держави.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Над чим змусила мене замислитись новела Гр. Тютюнника “Три зозулі з поклоном”