Все далі й далі відходять від нас далекі сімдесяті роки – буденний розквіт командно-бюрократичної державної системи, коли вже встигла захлинутися перша хвиля “відлиги” шістдесятих років, коли за слово правди, як і в роки жорстокого сталінського режиму, потрапляли за грати – у Сибір і Мордовію, саджали у психушки, розправлялися фізично. Політичних в’язнів карали жорстоко. Та правду знищити неможливо.
Саме в цей час Григір Тютюнник написав свій твір “Три зозулі з поклоном”. Це був саме той час, коли ніхто не зважувався
Мільйони. Під криваву сокиру сталінського апарату потрапив цвіт української нації – інтелігенція, яка не могла й не хотіла миритися із духовним знищенням народу, не хотіла вірити гучним комуністичним гаслам про світле майбутнє. Військові та вчителі, письменники, лікарі, вчені гинули, потрапивши під жорна страшної сталінської
А скільки українських селян-трудівників, які любили свій край, рідну мову, шанували традиції нашого народу, не терпіли брехні й насильства, були добрими господарями, мріяли про щастя й незалежність України, потрапляли на Солов – ки, Колиму.
Щоб обмежити поширення вільних думок і суджень, високої моралі та культури, посилити почуття страху, усунути від активної діяльності інтелектуально розвинених людей, адміністративно-командна система вдавалася до несанкціонованих розправ, арештів. У ті страшні часи люди були позбавлені елементарних прав. У СРСР можна було беззаконно покарати практично кожного.
Ате й сімдесяті роки на Україні не були “раєм”. Неможливо було чесно й відкрито висловлювати свої думки. Деяка частина нашого суспільства навчилася до – годжати режиму, але краща – завжди протестувала.
Серед них був і письменник Григір Тютюнник. Якою громадянською мужністю треба було володіти, щоб у ті часи не побоятися виступити зі своїм твором.
Своєю новелою “Три зозулі з поклоном” він ніби віддає данину духовному по двигу батька й мільйонам закатованих, знищених, але не зломлених духом людей, посилаючи їм уклін – шану з рідної землі – України сивими зозулями.
Читаючи цей твір, я замислююсь над питанням: а що ми, сучасні українці, громадяни нашої незалежної держави, можемо зробити для того, щоб це більше ніколи не повторювалося?
Думаю, що треба й далі піднімати на вищий рівень громадянську свідомість людей, вчитися критично оцінювати досягнуте, підносити суспільно-політичну активність населення й надалі йти шляхом демократизації суспільства, політичної самостійності, незалежності й свободи.
А три зозулі кують. І не викреслити з пам’яті народної тих страшних років. Хай же вони будуть вічним пам’ятником тим, кого повернути вже неможливо, суворим застереженням усім нам, від кого залежить доля нації і держави.