І роки проходять,
Але в пору дощів
Схожу, як бувало,
На стіну пустого палацу
…І знову стоїть вона на стіні пустого палацу і вдивляється в небо, яке вже дихає осінню. Холодна темрява проникає у широкі рукава її вбрання, охоплює тіло й підбирається до серця. Шовковисто-білий місяць байдуже ллє своє світло, і білі роси тьмяно сяють у ньому. Із приходом ночі гірка туга чекає на неї у кутках спорожнілих покоїв і не відпускає до перших променів сірих безрадісних світанків. Вітер доносить здалеку печальні звуки флейти – їй від них
Біль не вгамувати тій, кого покинуто назавжди…
Мотив “Печалі на яшмовому ганку” – один із провідних у китайській ліриці. Тема покинутої імператорської наложниці та й взагалі покинутої коханої завжди приваблювала поетів: ще у пятому сторіччі поет Се Тяо пронизливо й глибоко описує тугу за коханим залишеної жінки: ніч для неї бескінечна, так само, як і роздуми про милого.
Однак не варто думати, що такий сюжет стосується тільки жінок: дуже часто (адже мало хто з китайських поетів не залишив подібних віршів) він був приводом виразити свою печаль, відчуття осені – тобто схилу літ, усвідомлення
Туга та печаль не просто відчуваються нами, але й переживаються кожною частинкою єства, немов ми самі є ліричними героями віршу. Холод яшми й вітру, сяйво місяця, вологість вбрання, важкого від вечірніх рос, голка нудьги у серці – все це повстає з віршового шовку та стає настільки реальним, що гріх не погодитись із видатним китайським письменником Чжу Сі: “Лі Бо – сама досконалість у віршах”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)