Мужня муза Василя Стуса

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя

Своїм стражденним і незлим обличчям.

В. Стус

Василь Семенович Стус… Це ім’я довго замовчувалося: непотрібне воно було владі. Трагедія В. Стуса – один із тисяч кривавих злочинів сталінізму в його брежнєвських формах.

Увесь творчий доробок письменника присвячений Україні. Любов до неї у поета була всеохоплюючою й такою могутньою, що майже не залишила місця для інших тем. Життя й творчість В. Стуса – це дорога через терни до зірок, і якщо ми сьогодні уявно пройдемо

її стежками, то доторкнемося серцем до великої людської трагедії та водночас до високої вірності музі, ідеалові:

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя – одне стернисте поле,

Але перейти – не помину.

Поезія В. С. Стуса – то сама правда в її історичних і трагічних ознаках, живий нерв України, її безталанна доля. Щедро обдарований, чесний і наполегливий, Василь Семенович міг би стати не тільки великим поетом, а й літературознавцем чи вченим. Але уряду не потрібні були генії.

Василя Стуса виключили з аспірантури, бо в жовтні 1966 року разом зі своїми друзями він

у кінотеатрі “Україна” після перегляду кінофільму за повістю М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” звернувся до громадськості із закликом виступити проти арештів творчої інтелігенції України. І з того часу почалися випробування: В. С. Стуса переслідували з єдиною метою – зламати. У 1972 році разом із іншими інакодумцями його засуджено, і почався шлях поета на Голгофу через мордовські та пермські жахливі концтабори.

Що в житті України найбільше хвилювало Стуса? А ось що. Невідповідність між реально-історичним і громадсько-політичним. Саме це викликало в поета гнівний протест, збудження й обурення, яке він висловлює у своїй поезії. Ці думки автор втілює у віршах, які увійшли до збірників “Зимові дерева” та “Присмеркові сутінки опали”.

Але його не друкують, рукописи лежать у видавництві “Радянський письменник”. Розпач проникає в саме серце поета, викликає гнів:

Отак живу: як мавпа серед мавп,

Чолом прогрішним із тавром зажури

Все б’юся об тверді камінні мури,

Як їхній раб, як раб, як ниций раб.

У такі години з’являються думки зберегти якось те, що створено, щоб духовні зусилля не були марними. Поет, як і великий Шевченко, мріє про те, щоб його вірші в майбутньому знайшли відгук у людських серцях. Усвідомлення самотності й відірваності від рідного краю іноді приходять до музи поета. У табірному зошиті В. Стуса читаємо: “Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусив творити зі свого зболілого серця”.

Коли, знаходячись у карцерній камері, Василь Семенович відчуває наближення смерті, він з болем пише: “Прощай, Україно, моя Україно, Чужа Україно, навіки прощай”.

Сьогодні немає серед нас великого поета, але він живе своїми творами, своєю безприкладною стійкістю. Урядові мужі нарешті повернулися до нього обличчям: постановою Ради Міністрів у вересні 1991 року поетові присуджена Державна премія за збірку поезій “Дорога болю”. Настали, як бачимо, інші часи. Часи, які своїм життям готував Василь Стус.

Нині український народ має змогу ознайомитися з творчістю свого мужнього сина, відчути ту безодню болю, печалі, гніву, які переповнювали його серце. Вірші Василя Стуса загартовують нашу волю, піднімають дух, пробуджують совість і сумління.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

Мужня муза Василя Стуса