Перше видання “Истории Малой России со времен при-соединсния оной к Российскому государству…” з’явилося 1822 р. Писалася Історія в часи, коли Д. Бантиш-Каменський один час служив у канцелярії М. Рєпніна і близько був знайомий з Котляревським. Але й пізніше, коли готувалося наступне видання, а Д. Бантиш-Каменський жив уже в Москві, він звертався за порадами до свого давнього знайомого. Про це свідчить лист історика від 29 жовтня 1829 р. Очевидно, лист цей був не першим. Відповідаючи на один з попередніх листів, Котляревський, певно, зазначив,
Д. Бантиш-Каменський у листі 29 жовтня просить пробачення, радить взяти собі примірник з числа залишених у М. Рєпніна, а в разі, якщо їх уже нема, обіцяє вислати. Далі він сповіщає, що перші дві частини нового видання вже друкуються, третя закінчена, але не здана до цензури, бо потрібні деякі довідки. У додатку до листа викладено шість запитань.
Збереглася відповідь Котляревського па ці запитання, написана приблизно в кіпці 1829 р. Першим було запитання Д. Бантиш-Каменського про вимову слів: “кінь”, “віл” та ін. Котляревський відповів, як
Третя відповідь стосувалась світилок, які на Полтавщині “тримали в руці шаблю, до якої стрічкою була прив’язана свічка, але, здається, без квітів. Шабля ся означала звання дівчини, яка її тримала (віталки) при вінчанні в церкві, а вдома ця шабля стояла в головному куті хати (на покуті) протягом всього першого дня весілля. Тепер дуже рідко де се вживається” (II, 90).
Четверта відповідь: “Молода дивиться в дивень у день весілля під час обіду, бо молоді за обідом нічого не їдять і ложки їх бувають зв’язані разом червоною стрічкою. Це теж виходить з ужитку”.
П’ята відповідь: “У Полтавській губернії, за інші не знаю, молодий каже: “Покидай батькові (і материні норови, та бери мої”) та ін. перед тим як відвозити наречену в свій дім у перший день весілля перед вечором; при сій примовці молодий, сидячи верхи на коні, об’їжджає навколо тричі віз, на якому сидить молода, помахуючи над її головою пугою (малахаєм); у нинішні часи ледве чи це вживається”.
Шоста відповідь: “У Полт(авській) губернії брат молодої не розплітає косу, а, ставши в кутку біля дверей (…) з києм (рід булави), з соломи зробленим, погрожує вбити молодого за те, що сей бере до себе сестру його, і показує ніби месника, поки молодий не умилостивить його кількома шагами або п’ятаками. Ця дія зветься: “Брат продає сестру”. Се буває перед збиранням до від’їзду в дім молодого” (II, 90).
Якою мірою використав Д. Бантиш-Каменський відповіді Котляревського? У другому виданні III частини “Истории Малой России” є кілька приміток, зв’язаних з іменем Котляревського. Інколи автор використовує його відповіді, не посилаючись на нього. Так, у примітці 270-й він пише: “Князь Цертелєв і п. Максимович приписують Богданові Хмельницькому відому пісню малоросійську: “Ой біда чайці, чайці-небозі”, але вона не ним створена, а останнім кошовим запорізьким Калнишем”.
У примітці 268-й про весільні обряди історик посилається на Котляревського: “…близько жениха світил-к а, молодша сестра молодої або найближча її родичка, але’завжди молоденька. Назва ся,- як пише до мене п. Котляревський,- пішла від того, що світилка тримала при вінчанні в церкві шаблю з прив’язаною до неї свічкою. Шабля ся в перший день весілля стояла в чільнім кутку хати, на покуті.
Тепер,- додає він,- дуже рідко де се вживається в Полтавській губернії”.
У цій же примітці Д. Бантиш-Камепський писав: “Всі сідають за стіл, молода схиливши голову па хліб, що має форму великого бублика й зветься д и в є н ь, бо в той час вона дивиться на людей крізь отвір його. Два рази піднімає голову її молодий, і обидва рази вона опускає її, але на третій сідає рівно. Молоді нічого не їдять за обідом; ложки їх бувають зв’язані разом червоною стрічкою”.
Тут використано четверту відповідь Котляревського, але без посилання на нього. Тут же історик наводив пісню, яку співали на весіллях на Чернігівщині:
А татарин, братець татарин, Продав сестрицю за талер, А русу косочку за шестак, А біле личенько пішло й так.
У посиланні до слова “шестак” Д. Бантиш-Каменський писав: “Ш є с т а к, монета в Малоросії вартістю шістдесят копійок, в половину проти талера.- Котляревський” 128. Такого запитання в згаданому листі нема. Можна думати, що історик мав розмови з Котляревським або був ще один лист з іншими запитаннями.
Згадуючи про особливості весільного обряду на Полтавщині, Д. Бантиш-Каменський використав шосту відповідь Котляревського: “У Полтавській губернії брат молодої не розплітає їй коси, але стає в кутку хати біля дверей з києм у руках, подібним до булави, з соломи зробленим, погрожує вбить молодого за те, що він бере до себе сестру його, і вдає з себе месника, поки молодий умилостивить його грішми. Се відбувається в хаті молодого, зветься: брат продає сестру”
Далі використано відповідь на п’яте запитання. “В старовину молодий сідав тоді на коня (в Полтавській губернії) і, кажучи молодій: “Покидай батькові і материні норови (звички) та бери мої”,- об’їжджав навколо тричі віз, на якому сиділа молода, махав над її головою пугою (малахаєм), доторкався іноді легенько до спини. Звичай сей нині мало де вживається. Коли молода приїжджає до хати до молодого і відходить потім до по-
История Малой России, ч. НІ (без року, фактично 1830), с. 81. Там же (посилання на Котляревського нема). кою, дружка й свашка керують ними; остання роздягає, кладе молодую в постіль”. До слова “свашка” Д. Бан-тиш-Каменський дав примітку: “Свашка зветься і м ч а л-к о ю – пояснює п. Котляревський від дієслова мчати, скоро переносити. У свашки вибирають, звичайно, жінку молодих років, сміливу, проворну, швидку”.
Як відомо, в п’ятій відповіді цих відомостей не було. Можливо, пояснення це Котляревський дав в особистій розмові або в іншому листі.
У примітці 272-й маємо такий текст: “Пан Котляревський вважає (але не напевне тілько), що Мавка походить від дієслова м а а ю, подаю знак головою, моргаю, приманюю…” Так само й у примітці 277-й: “Кунтуші жіночі були з усами й б с з у с і, тобто в одних па перехваті талії клався широкий золотий позумент, а інші не мали сієї прикраси й звалися безусими.- Котляревський” І3°-131.
У примітці 294-й: “Додаю тут, для цікавості читачів, виписку з Словника п. Котляревського про деякі латинські і німецькі слова, що ввійшли до малоросійської мови: блейвас, белило, ВІетеіВ; блискавиця, молния, Віііх; бровар, пивовар, Вгаиег; ваги, весы, \¥а§е; гвалт, наси-лие, Ое\уаН; друкарня, книгопечатня, Огискегеі; дяко-вать, благодарить, сіапкеп; коштовать, отведать, козіеп; крейда, мел, Кгеісіе; ліхтар, подсвечиик, ЬеисЫег; мусить, долженствовать, тйззещпляц, пустое место, где прежде било жилье, Ріаіг; рада, совет, КаШ; ратовать, спасать, геігеп; ринва, жолоб, Кіппе; смак, вкус, Оезсптак; спис, пика, Зрісб; талірка, тарелка, Теїіег; фарба, краска, Раг-Ьс; цебер, ушат, 2оЬег; швидко, скоро, езсЬдоіпсі та ін. Латинські слова такі: окуляри, очки, агШШаїез осиїі; олія, масло, оіеиш; оцет, уксус, аееіит; папер чи папір, бумага, раругиз; турбовать, беспокоить, іигЬаге та ін.”
І нарешті в примітці 295-й Д. Баитиш-Каменський використав першу відповідь з листа Котляревського, але без посилання на нього: “Наприклад, у Полтаві, Переяславі, Києві, Чернігові та в південних повітах губернії Чернігівської вимовляють слова: конь – кінь, нож – ніж; вол – віл; а в повітах північних Чернігівських: кюн, нюж, вюл” 132.
Оскільки не в усіх примітках автор “Истории Малой Россйи” посилається на Котляревського, можна припускати, що у деяких інших примітках етнографічного характеру він використав розмови з автором “Енеїди” або його листи.
Слід сказати, що в ті часи, мабуть, не було на Україні кращого знавця народних звичаїв, ніж Котляревський, що особливо виявилось, зокрема, в “Енеїді”.
О. Терещенко зазначав: “Розробляючи південно-руську мову, Котляревський працював також над збиранням народних пісень і мав великий запас їх. Куди це дівалось? – невідомо”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)