Когось із них я знаю з дитячого садка, з кимсь познайомилася вже в школі. Всі ми дуже різні, а поєднує нас школа, іноді – спільні нтереси. Я знаю, що коли ми закінчимо школу, то всі розбіжимося в різні сторони, будемо рідко зустрічатися, наші погляди на життя зміняться, будуть нові проблеми, нові друзі й недруги, але шкільні товариші залишаться в пам’яті назавжди. Мене охоплює смуток, коли я зауважую, що ми невблаганно ростемо, втрачаємо дитячу щиру радість.
Якщо обманюємо, то все лукавіше, якщо любимо, то щиріше, якщо віддаємо, то усе безжалісніше.
Ми заздримо тому, хто через хворобу не прийшов у школу, але не думаємо про те, що йому, може бути, зараз дуже погано. Ми в азарті можемо посміятися над одним з нас, а через п’ять хвилин забути про це. Ми звикли до злих жартів.
А коли ми минулим літом пішли всім класом у похід, спочатку було весело, потім дівчатка стомилися, а хлопці забрали
Наступного дня ми вирушили далі по маршруті. І так тиждень. Ми звикли, що хлопці стають іншими: уважними, турботливими, сильними, кмітливими. А в школі все повторилося: жарт, глузування.
Але було літо, і я знаю, які ми стали тепер. І ми дружимо набагато міцніше, ніж здається з першого погляду. І будемо пам’ятати один одного через двадцять, сорок років.