Мої міркування у Вічного вогню

Бульвар Героїв. Мені подобається цей затишний куточок у центрі Новокузнецька. Неділя. Січень.

На вулиці холодно. На бульварі тільки рідкі перехожі. Але варто небагато потеплішати, як з’являться тут бабусі з онуками, школярі, студенти, ветерани…

Іду до “Вінка Слави”. Тут, у Вічного вогню, усе сприймаєш по-іншому. Почуваєш себе відособленої від зовнішнього миру: тільки ти й солдати Великої Вітчизняної, герої – переможці…

Розглядаю окремі сюжети композиції й поринаю у військову атмосферу, начебто навіч бачу бійців, що

борються…

Чому тут так гостро сприймаєш “справи давно минулих днів”? Чому ці дні відчуваєш не такими вже давніми? Чому так хвилюєшся, коштуючи на стилобаті у Вічного вогню?

Так, талановитий задум архітектора. Так, не менш талановите втілення задуму. І хоча 9 травня 2010 року будемо відзначати вже 65 років від дня Великої Перемоги, події Великої Вітчизняної не відчуваються такими вуж давніми. По-перше, тому, що майже в кожній сім’ї є фотографія батька, діда або інших родичів, які загинули, захищаючи Батьківщину, і яких пам’ятають сини й онуки.

По-друге, тому, що живо ще ветеранів, свідки того вогненного

років…

Мій батько, під час війни курсант літного училища, брав участь у розвідувальних польотах під Сталінградом, був поранений, контужений… Як багато вернувшиеся з війни, він розповідати про неї не любить, але з розмов ветеранів, зі скупих рядків біографії вдалося дещо довідатися.

Сільський хлопчисько, він з дитинства мріяв про небо. Ходив у нічне, пас коней і дивився на зірки, які були розсипані по небу. Вони мигали й здавалися живими… Особливо подобалося йому дивитися на саму яскраву й більшу зірку, що виділялася не тільки розмірами і яскравістю, але і якоюсь загадковістю, таємничістю… Він часто дивився на зірку й мріяв про небо.

Долетіти б до зірки!

Вона світила яскраво… і була, здавалося, дуже близько. Мотор В-2 гурчав потихеньку, начебто боячись злякати зірку-красуню. Але летіти до зірки – справа майбутнього, а зараз – розвідка.

Там, на землі, куди він повинен був тепер дивитися з неба, почудилось якийсь рух. Пролетівши ще небагато в одному напрямку, він плавно повернув крилату машину й, ідучи зворотним курсом, зірко вдивлявся в темряву. Ні, рух йому не почудилось – унизу насправді щось відбувалося.

На залізничній лінії, що тяглася кудись удалину, стояв ешелон. На овний хід ішло вивантаження військ супротивника. Потрібно терміново передати по рації: нехай висилають бомбардувальників! Тільки встиг повідомити координати, як щось у кабіні літака блиснуло, начебто спалахнула яскрава зірка; величезна, вона миттєво наблизилася й… вибухнула!

Він не встиг розглянути її – в очах стемніло… А коли відкрив ока, то замружився – до того була незвична білизна стін і всього, що його оточувало. Знову відкривши ока, воно побачив людей у білих халатах, які щось говорили, але що саме, він зрозуміти не міг – не чув…

Давно відгриміла Війна. Але по ночах у його снах війна продовжувала гуркотати й спалахувати яскравою величезною зіркою, заважаючи спати… Він прокидається, довго сидить на ліжку, начебто згадуючи щось, потім встає, підходить до вікну й, удивляючись у темно-синє небо, посипане незліченними зірками, шукає ту, котра не тільки яскравіше всіх, але й загадковіше… Її світло як і раніше тривожить уява. Але тоді, в 43-їм, під Сталінградом, зірка, наблизившись, віддалилася назавжди, тому що літати після цього він уже не міг.

А однаково любить дивитися в небо й мріяти…

Так, у кожного солдата своя Історія, а в цілому – це історія нашої країни.

Продовжую розглядати “кадри” монумента “Вінок Слави”: навала, загибель солдатів, рукопашна сутичка, танкова атака, оплакування загиблих, подвиг бійця, що закрив у бої дзот ворога… і так до самого параду Перемоги.

Чому тут так гостро сприймаєш “справи давно минулих днів”? Чому ці дні війни відчуваєш не такими вже давніми? Чому так хвилюєшся, коштуючи на стилобаті у Вічного вогню?

Ольга Логачева


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)
Мої міркування у Вічного вогню